Дешевий вестерн. Як Росія захоплювала Слов’янськ
Усе б нічого, та це було не кіно і відбувалося на сході України
12 квітня 2014 року я ніби потрапив в дешевий вестерн. Загін озброєних негідників захопив невелике містечко. Одні бандити були одягнені в великі хутряні шапки з нагайками і в чоботях, але без коней, інші — в спортивних шапках і кросівках, і у всіх пов’язки на обличчях. Обвішані зброєю, мов ялинка іграшками, тільки на шиях бовталися не кольти, а гранатомети і автомати з нічним прицілом.
Єдиним без маски був їхній командир, який назвався Стрілковим (справжнє прізвище Гіркін). Він вдавав із себе білогвардійського офіцера з іншого фільму. Доглянуті вусики, ніжно тиснув і цілував панянкам руки. Я пам’ятав його, бачив у Києві, коли він охороняв кінцівку святого, привезену з Росії до Лаври для поклоніння.
Всі вони вдерлися з іншої країни, а поведінка, фігура, володіння зброєю, тактика і пітерський акцент видавали в декого з них кадрових вояків. Насамперед вони захопили відділок поліції. Місцеві менти відразу здалися і віддали на розграбування свій відділок.
Усе б нічого, та це було не кіно і відбувалося на сході України в містечку Слов’янську. Мер міста, фарбована білявка невизначеного віку, носилася центральними вулицями з двома озброєними охоронцями в армійському одязі і масках і оголошувала місцевому населенню, що прийшла нова влада, і тепер всі заживуть чудово, так само як в Московії.
Навколо захопленого відділку поліції з’явилася барикада. Надивившись по телевізору про жахи бандерівців, жителі кинулися захищати прийшлих злодюг від вигаданого десанту центральних військ.
Поки я перелазив через барикаду ближче до бандитів, щоб зробити фото, в мене вчепилися кілька дідусів та почали волати, що я був висаджений з вертольота і що я шпигун київської хунти. Але варто було мені застосувати правило першої фрази і сказати чарівне слово «Москва», як вони шанобливо відсахнулися. Мене одразу схопила за руку 30-річна пані з каламутним поглядом і оголосила, що вона шкільна вчителька і що в їхньому місті забороняли російську мову і переслідували всіх російськомовних.
Наступного дня київська влада відволіклась від головного — виборів президента і розподілу влади, зібрала останнє, що було, і відрядила звільняти міста не Клінта Іствуда, а високопосадовця Альфи в супроводі армійського підрозділу. Основна команда для всіх — не стріляти (бо ж посадять). Командир поїхав на штурм в джипі — так комфортніше, ніж в БТР.
У неділю, 13 квітня 2014 року вони зупинилися перед в'їздом до міста на трасі — порадитися. Командир вийшов з дорогого джипа, на дорозі одразу зупинилося кілька жигулів, і з них пролунали автоматні черги. Командир важко поранений, офіцера поруч з ним було вбито. Все було б ще гірше, але офіцер, який перебував в БТР за сотню метрів, порушив наказ і почав стріляти.
Нападники втекли. Усе сталося за секунди. На дорозі паніка, проїжджі в машинах споглядають на жертви. Завантаживши в техніку пораненого командира й убитого офіцера, весь підрозділ розвернувся і виїхав, так і не розпочавши штурму. Пітерські повернулися, мотузкою зачепили джип командира Альфи і як трофей потягли до міста.
У місті панувала атмосфера ідіотизму. Телевізійний вірус вразив найсильніше літніх, а молодь зазвичай бухала. Мешканці швидко організували повне підпорядкування міській владі, з населенням не панькалися, незадоволених знищували. Вбивали жорстоко, населення боялося і поважало. Головою міста призначили такого ж кіношного екземпляра, колишнього господаря цеху з виробництва мила.
А в цей час центральна влада судорожно вирішувала, що робити. Крим вже втратили, тепер почалося на материковій Україні. Силовиків в країні не було, точніше, були ті, хто вмів наїжджати на бізнес, а ось тих, хто вмів тримати в руках зброю і ризикувати своїм життям, майже не лишилося. Після подій на київському Майдані страх бути покараними паралізував волю більшості силовиків. Вчора захищав стару владу — посадять сьогодні, сьогодні захищав нову владу — теж посадять, тільки завтра.
Минали дні, тиша, тільки іноді літак або гелікоптер пролетить. Як мухи, в місто зліталися бійці інформаційного фронту з Росії. Треба було показати звірства «Правого сектора» і центральної влади.
Стоячи на балконі готелю «Україна» в центрі міста, я слухав, як такий боєць (колегою назвати не можу) пояснював по телефону сценарій, як бандити (тепер вони називалися «захисниками міста») відбивають атаку «Правого сектора», і тут «випадково» з’являється камера їхнього каналу, і все буде показано на центральних каналах Росії та всього світу.
Поки київська влада обурено писала заяви в міжнародні організації, будучи неспроможною щось учинити, на в'їзді в Слов’янськ, на блокпосту, на світанку сталася стрілянина. Декілька озброєних людей намагалися в'їхати в місто. Їх визначили як «Правий сектор» (цілком припускаю, що так воно й було), та й візитівка лідера у них знайшлася. В результаті дві машини спалені, всі загинули.
Не можна воювати на ентузіазмі з професіоналами. Вони вважали, що несподівано захоплять блокпост, не врахувавши, що профі приховують вогневу точку за сотні метрів від блокпоста в кущах, звідки добре прострілюється дорога. Цьому не вчать на барикадах, цьому вчать у військових училищах.
Сюжет фільму не був би повним, якби в ньому не було показано мийника автомобілів з Росії, любителя позувати на камери, Арсенія Павлова, він же Моторола. У великій касці з гранатометом, автоматом, гранатами й іншим озброєнням, з табличкою на спині «Донецьку Київ не указ», він патрулював вулиці міста. Він став наступною серією божевільного серіалу, принісши забагато крові і смертей, доки його голова в прямому сенсі не була розірвана вибухом бомби, закладеної в ліфті його будинку.
Фрагмент майбутньої книги Єфрема Лукацького «Вирішальний момент», яка вийде наступного року.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
