Шлях України та Польщі до прощення
Липень 2016‑го увійде в історію як дата резолюції польського Сейму щодо Волині 1943 року. Багатьом історикам довелося не раз коментувати цю подію, пояснюючи, що сталося. Але незважаючи на таку активність, маю визнати: після бійки кулаками не розмахують, а бійку ми програли.
Вважаю це особистою поразкою і готовий нести відповідальність, але опускати руки не збираюся. Ми програли битву, а не війну. А війна — надовго. Тому краще перегрупувати сили і думати про новий наступ.
Хоча, треба сказати, це не перша поразка. Я не тільки досліджую історію польсько-українського примирення, але й разом з українськими та польськими друзями його практикую. Нашим найбільшим досягненням стало примирення в 2002‑му. Тоді загострення пристрастей навколо цвинтаря Орлят у Львові було таким, що навіть візит Ющенка (тоді ще національного героя в очах більшості львів'ян) не зміг переконати депутатів місцевої ради зняти заборону з оновлення польського військового кладовища.
Ситуацію вирішили з допомогою церкви. Владики Любомир Гузар та Мар'ян Яворський провели спільний молебень на могилах польських і українських воїнів, вимовивши ключові слова: "Прощаємо і просимо прощення". З цього часу про конфлікт навколо військового кладовища ніхто не згадує.
Ми програли битву, а не війну. А війна надовгоАле через 10 років, влітку 2013‑го, коли ми намагалися повторити той самий сценарій на польських і українських могилах на Волині, формула "прощаємо і просимо прощення" не спрацювала. Ці слова застрягли в горлі і українців, і поляків, включно з ієрархами римсько-католицької, греко-католицької та православної церков.
Зараз, влітку 2016‑го, ця формула знову зазвучала в листуванні між групою видатних польських і українських політиків, лідерів церков та публічних інтелектуалів. Є серед них і ті, хто три роки тому так і не зміг зважитися на взаємне прощення. Але це невелике досягнення перекреслила резолюція польського Сейму, яка визнала події на Волині у 1943‑му актом одностороннього українського геноциду проти поляків.
Щоб зрозуміти, що робити далі, потрібно оцінити масштаб завданої шкоди. Мені здається, для українців вона більш емоційна: ми зазнали зрадницького удару в спину від найближчого союзника. Якщо ж перейти на мову прагматики, то резолюція мало що змінить у відносинах двох країн. Хто б не прийшов до влади в Києві чи Варшаві, вони і надалі вважатимуть один одного стратегічними партнерами. З різних причин, в тому числі через загального ворога — Кремль.
Це добра новина. Погана ж полягає в тому, що значення польсько-українського союзу зменшується. Вся справа в геополітичній вазі кожної країни. Донедавна Польща була великою, поки до влади не прийшли політичні сили, які намагаються довести її до геополітичного самогубства. Україна ж, щоб вистояти, потребує не просто суперника, а великого союзника.
Щоб краще зрозуміти, уявіть, що у Варшаві править польський варіант Януковича. Не такий бандитський, але шкідливий, оскільки ламає країну через коліно.
І головна подібність — мова ненависті щодо колишньої партії влади та нинішньої опозиції. Українці просто потрапили під роздачу: якщо попередня влада робила все для того, щоб відкласти резолюцію про геноцид на Волині, то нова почала з того, щоб прийняти її.
Я один з тих небагатьох українських істориків, хто вважає, що тодішні дії ОУН-УПА все ж були геноцидними, але з поправкою на те, що Волинь була взаємним польсько-українським геноцидом. Звісно, українська вина більша, але ухвалювати відповідні резолюції повинні обидві сторони.
Ще одне: нам варто визнати, що зло є й завжди буде з нами, ніхто не звільнений від спокуси. Немає іншої такої території, де за дуже короткий час прокотилося відразу сім геноцидів: Голодомор, знищення радянських полонених 1941-1942, Голокост, ліквідація циган, Волинь, депортація кримських татар та акція Вісла. Хто-хто, а українські історики повинні трактувати тему зла, або "роль диявола в історії", серйозно. Або хоча б не йти слідами польських і російських політруків, які намагаються переконати всіх, що у їхніх народів винятково високий імунітет до зла, тому вони за нього не відповідають.
І мова не лише про моральну неповноцінність такої позиції. Ціна питання: наше тверезе сприйняття світу і здатність адекватно реагувати. Інакше, якщо ми наївно вважаємо, що у нас все буде добре, то кожну нову перемогу зла будемо сприймати як "все пропало". Тобто приблизно так, як сприйняли рішення польського Сейму.
Колонка опублікована в журналі Новое Время від 29 липня 2016 року. Републікування повної версії тексту заборонене
Більше точок зору тут
