Що робить Ердоган? Ще одна велика проблема Туреччини

Зараз, коли Туреччина посварилася зі своїм колишнім союзником – США, валютна криза країни переросла в першорядну політичну проблему. Актуальним питанням є відмова Туреччини звільнити американського пастора Ендрю Брансона, якого затримали за звинуваченням у тероризмі, шпигунстві та підривній діяльності за його ймовірну роль у проваленому державному перевороті проти президента Туреччини Ердогана в липні 2016 року.

Уряд США має право заперечувати проти затримання Брансона. Але їхня реакція була контрпродуктивною. Зокрема, додаткові тарифи США на імпорт турецької сталі та алюмінію можуть ще більше підірвати довіру до економіки Туреччини, спричинивши значну кризу, яка завдасть серйозної шкоди світовій економіці. Більше того, тарифи дозволяють Ердогану звинуватити в економічних проблемах своєї країни Америку, а не некомпетентність його власного уряду.

Все ще є ймовірність, що уряд Туреччини знайде спосіб звільнити Брансона, а президент Дональд Трамп, який прагне продемонструвати вірність євангелістам, що є основою його виборчої бази, скасує тарифи. Але навіть якщо поточна криза буде розв'язана структурна криза в американо-турецьких відносинах (як і в західно-турецьких відносинах загалом), залишиться. Ми – свідки того, як поступово, але неухильно згасають відносини, які є альянсом вже тільки на словах. Хоча адміністрація Трампа має право протистояти Туреччині, вона вибрала не тільки неправильні заходи, але і не ту проблему.

Неможливо уявити, як Туреччина Ердогана буде претендувати на членство в ЄС Відносини між Туреччиною і Заходом довгий час грунтувалися на двох принципах: обидва вони вже не дійсні. Перший – Туреччина є частиною Заходу: тобто, це ліберальна демократія. Однак Туреччина не є ані ліберальною, ані демократичною. Її грамотно перевели на однопартійне правління «Партії справедливості і розвитку» (ПСР), а влада зосередилася в руках Ердогана, який також є лідером ПСР.

За Ердогана, систему стримувань і противаг загалом прибрали з турецької політичної системи, а президент став контролювати ЗМІ та суди. Невдалий переворот, унаслідок якого Ердоган ув'язнив Брансона, також став приводом для затримання тисяч інших людей. На цей момент неможливо уявити, як Туреччина Ердогана буде претендувати на членство в ЄС.

Другий принцип, що лежить в основі "західного" статусу Туреччини – це узгодження зовнішньої політики. Нещодавно Туреччина купила більше ніж 100 передових винищувачів F-35 у США. Проте, останніми роками Туреччина також підтримувала джихадистське угруповання в Сирії, зблизилася з Іраном і уклала контракт на закупівлю ракет класу "земля-повітря" С-400 з Росії.

Передусім Туреччина і США перебувають по різні боки в Сирійському конфлікті. Хоча сирійські курди були близькими партнерами США, Туреччина визнала їх терористами через зв'язки з курдськими угрупованнями всередині Туреччини, які історично прагнули до автономії, навіть до незалежності. З огляду на це, можливість збройного зіткнення турецьких і американських збройних сил – не перебільшення.

Так, багато хто може сказати, що цей конфлікт в американо-турецьких відносинах – не новина; у цих двох країн вже давно є розбіжності. Турки були незадоволені рішенням США вивести ракети середньої дальності з Туреччини в межах угоди, якою завершилася Кубинська ракетна криза 1962 року. У цих країн неодноразово були сутички через захоплення і подальшу окупацію Північного Кіпру Туреччиною в 1974 році, а також через те, що США підтримували Грецію. Туреччина відмовилася надати збройним силам США доступ до авіабази Інджирлік під час війни в Іраку в 2003 році. А останніми роками, турецький уряд був розлючений тим, що Америка відмовила видати клірика Фетхуллаха Ґюлена, який проживає в Пенсільванії, – людину, яку Ердоган вважає натхненником спроби державного перевороту в 2016 році.

Проте, ситуація, яку ми спостерігаємо сьогодні, відрізняється від попередніх прикладів. Клеєм, який з'єднував обидві країни в період Холодної війни, була ненависть до СРСР: і його давно вже немає. Нині ці відносини – шлюб без кохання, в якому обидві сторони продовжують жити під одним дахом, але між ними вже немає жодних реальних відносин.

Проблема в тому, що договір НАТО не передбачає механізму розлучення. Туреччина може вийти з альянсу, але її не можна виключити. З огляду на такий стан справ, США та ЄС повинні дотримуватися щодо Туреччини двостороннього підходу.

По-перше, виконавчі органи повинні критикувати політику Туреччини, коли це обґрунтовано. Їм також слід стати менш залежними від турецьких військових баз, таких як Інджирлік, відмовити Туреччині в доступі до передової військової техніки, такий як F-35, і переглянути політику розміщення ядерної зброї в Туреччині. Більш того, США не повинні екстрадувати Ґюлена, якщо Туреччина не зможе підтвердити його причетність до перевороту доказами, які нададуть в суді США і які задовольнять умови угоди про взаємну видачу 1981 року. США не повинні відмовлятися від курдів, з огляду на їхню неоціненну роль у боротьбі з Ісламською Державою (ІД).

По-друге, США та Європа повинні дочекатися закінчення епохи Ердогана, а потім запропонувати новому керівництву Туреччини грандіозну операцію. Пропозиція повинна бути такою: підтримка Заходу в обмін на прихильність Туреччини ліберальній демократії та зовнішній політиці, спрямованій на боротьбу з тероризмом і протидію РФ.

Нещодавно Ердоган застеріг у New York Times, що американо-турецьке партнерство "може опинитися під загрозою", і що Туреччина незабаром почне шукати нових друзів і союзників, якщо США не змінять своє одностороннє і неповажне ставлення. За фактом, в основному через дії Туреччини, партнерство вже було під загрозою: Ердоган вже почав шукати нових друзів і союзників. Для США і Європи настав час пристосуватися до цієї реальності.

Переклад НВ

Новое Bремя володіє ексклюзивним правом на публікацію колонок Project Syndicate. Републікація повної версії тексту заборонена

Copyright: Project Syndicate, 2018.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени