Не читав, але засуджую. Фразеологізм, або, як тепер кажуть, слоган зродився в СРСР наприкінці 1950-х — початку 1960-х. Хто автор фрази, історія замовчує. Але її повторювали з трибун актових залів активісти з числа переважно робітничого середовища, тавруючи твори російського — і так, радянського, — письменника Бориса Пастернака. Пропагандистські мітинги влаштовувалися з метою змусити його відмовитися від Нобелівської премії з літератури, що Пастернак зрештою зробив, рік потому померши від серцевого нападу. Проте вбивчий слоган нікуди не подівся й застосовувався в СРСР до інших неугодних режиму митців.

Сьогодні маємо іншу ситуацію, але з тим самим бекграундом. Якщо в згадані часи нечитання чиїхось творів пояснювалося лише їхньою недоступністю (не публікують, не переклали, заборонили, можуть посадити), то нині це пояснюється або небажанням, або браком часу. І тут на допомогу приходять самопроголошені рідери, тобто, читці, котрі купують якусь книжку і читають у оригіналі, потім даючи окремі уривки й коментуючи їх. Отже, тим, хто не читає книжку повністю, досить уривків, аби похвалити чи засудити.

В Україні таку практику застосовують передусім до книжок політиків або про політиків. Не обов`язково західних, наші оглядачі читали й цитували книжки про Путіна від різних авторів. Але предмет цієї розмови — мемуари екс-канцлерки Німеччини Ангели Меркель Свобода, опубліковані наприкінці листопада німецькою та англійською і вже прогнозовано стали бестселером. Хоча ті, хто здолав 700 сторінок, вказують: у мемуарах авторка фактично відстоює власну політичну спадщину, не аналізуючи її помилки — хоча до неї виникло чимало запитань після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. А цільова аудиторія в Україні здебільшого згодна з висновками й засуджує Меркель із чужих слів. Хоча встигли прочитати мемуари далеко не всі.

В оману завжди вводить портрет на обкладинці й прізвище першої особи

Ось, наприклад, висновки головного редактора Radio NV Олексія Тарасова: «Автобіографія Меркель — це суцільна порожнеча, жодної цікавої думки чи спостереження ні про себе, ні про зовнішній світ, така собі банальність зла. У власній книжці Меркель постає новим Адольфом Айхманом, нудною бюрократкою, яка з методичною ефективністю керує газовими печами». Після такого висновку, чесне слово, не хочеться витрачати час на читання навіть із дослідницькою метою, якщо колись ці мемуари перекладуть і видадуть. Ба більше: Ангела Меркель в Україні вкрай непопулярна. Доказ тому: перекладена й видана в нас книга авторства Кеті Мартон Канцлерка, яка є белетризованою біографією фрау Меркель, від самого початку продавалася вкрай погано. У чому щиро зізнався видавець.

Фокус у тому, що мемуарам та белетризованим біографіям саме політиків ще до виходу не довіряють. Вони, за рідкісними винятками, до яких належать Вінстон Черчилль та Карл Густав Маннергейм, не є верифікованими джерелами об`єктивної інформації. Маю право на таке твердження, в наприкінці 2000-х сам писав белетризовані біографії українських політиків. Причому лише життєпис Юрія Луценка має бодай якусь легітимність, адже створювався на ґрунті наших із ним особистих тривалих діалогів. Решта книжок компілювалася на основі публікацій з відкритих джерел. Проте тогочасного читача все задовольняло до моменту оплати. Заплативши й почавши читати, він розчаровувався — мовляв, як усе вилизано, вивірено, компліментарно, напевне ж проплачено.

Це свідчить лише про завищені очікування, які має не лише пересічний споживач, а й фаховий політолог чи історик. В оману завжди вводить портрет на обкладинці й прізвище першої особи. Адже ніхто не знає певної людини краще, ніж вона сама. Рівно як і залаштункових процесів, відомих дуже вузькому колу осіб. Тож всякий раз є надія: ну ось-ось, ну хоч цей або ця нарешті різонуть правду-матку про себе й інших цинічних політичних тварин. Нарешті стане зрозуміло, чому було саме так, хто винен і що з усім цим робити далі. Натомість на виході отримується, цитуючи Олексія Тарасова, суцільна порожнеча.

Розрахунок отримати з чергових політичних мемуарів бодай трошки реалістичну, об`єктивну картину світу, в якому вони перебували, на який впливали і яким рухали, дорівнює наміру прочитати щось корисне в радянських газетах. Це на світанку радянської влади помітив та відзначив професор Преображенський, один із найцитованіших в Україні літературних персонажів попри загалом негативне ставлення до його создателя Михайла Булгакова. Газети, як пізніше — радіо й телебачення, не завжди відверто брехали чи перекручували правду. Вони могли її просто уникати. Щось замовчувати, щось недоговорювати, якихось тем уникати. Політики, нехай вони репрезентують демократичні країни, використовують ті ж прийоми та методи. Ось тональність улюбленої фрази: На той час і в тій ситуації не можна було діяти інакше. Це водночас і виправдання, і зняття з себе відповідальності, і підтвердження цинізму та егоїзму не лише в той час і тій ситуації, а всюди й завжди.

Подобаються цинізм, егоїзм та егоцентризм? Будь ласка, до вашої уваги мемуари та белетризовані біографії митців! Почну зі свіженького українського — Всьо чотко! Юрія Рокецького, життєпис фронтмена культової рок-групи Брати Гадюкіни Сергія Кузьмінського. Читаючи, ви зненавидите головного героя, аби по завершенні полюбити ще більше й прийняти таким, яким він був. Чи ось Серце, в якому живе страх — одна із найповніших біографій Стівена Кінга авторства Лайзи Роугек. Та й сам Кінг у своїй автобіографії Як писати книги не приховує власних темних сторін, пов`язаних із полінаркоманією та розповіддю про те, як опинився спершу за крок від руйнації родини, а потім — від самогубства. Або ж візьміть Життя — мемуари рок-гітариста Кіта Річардса. До речі там теж більше 700 сторінок — але нудною оповідь точно ніхто не назве. Зрештою, нашуміла й посмертна Друзі, коханки й велика халепа актора Метью Перрі - повчальна історія про секс, наркотики і рок-н-рол в житті актора кіно і телебачення.

У чому різниця, спитаєте ви? Відповідь проста. Політики виставляють себе хорошими хлопцями й дівчатами, а їхні біографи на цьому акцентують — проте сприймається це погано. Митці декларують свої темні сторони, являються публіці цинічними поганцями — проте сприймається це добре. Можливо тому, що політики хоч постійно грають, але погані актори. Натомість митці часто багатоликі, але їхня справжність все ж проглядається. Тож можете засуджувати мемуари політиків, не читаючи. Помилки не буде… ну, майже.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV