Він збігається з весняними шкільними канікулами і, здивую невтаємничених, регламентований спеціальною постановою Міністерства культури ще від 1993 року. А взагалі цій сталій традиції нині 80 років: уперше заходи з популяризації дитячого читання відбулися в Киві у березні 1945-того. Участь у них взяли, серед інших, письменники Петро Панч та Микола Бажан, і тут закликаю утриматися від експертизи їхніх творів на «радянськість».

Адже станом на сьогодні дитяче та підліткове читання в Україні занурене відразу в кілька контекстів, і жоден не тішить. Маємо новину, яку активно обговорюють соцмережі: десь на тимчасово окупованій росіянами українській території діє таємний читацький клуб. Підлітки підпільно збираються з дотриманням усіх засобів конспірації і читають українську літературу. Яка окупантами визнана екстремістською і заборонена. Ну як тут вкотре не згадати орвелівський роман 1984, хоча там як раз підпільно читали дорослі. А паралельно — українські видавці не без підстав, оперуючи статистикою констатують різке падіння саме дитячого й підліткового читання на, на щастя, вільній, хоч щоночі атакованій російськими дронами й ракетами території Україні. Ну і третя складова проблеми: батьки, котрі зі зрозумілих причин вивезли дітей за західний кордон з початком повномасштабного вторгнення, нарікають на недоступність україномовних дитячих книжок. Без регулярного читання їхні діти поступово втрачають зв`язок із Україною та, відповідно, національну ідентичність.

Дитяча книга як дозвілля зникатиме чи, як варіант, втрачатиме позиції

Отже, з чим приходимо до Всеукраїнського тижня дитячого читання. Юні українці в окупації добувають електронні версії книжок та читають їх із ризиком для життя. Їхні ровесники, котрих вивезли до Європи, США й Канади, можуть не ховатися — але й електронні версії їхніх батьків не влаштовують. В Україні ж лишилися школярі, чиї батьки, дідусі й бабусі в більшості своїй цінності читання досі не зрозуміли і, відповідно, на книжки для дітей не витрачаються.

А ще зовсім недавно, хоча й справді в іншому житті, дитячі книжки у нас були чи не єдиним сегментом, котрий давав стабільний прибуток. Настільки стабільний, що «дорослі» видавництва розширювали цю лінійку, а нові дитячі росли, мов гриби. Складається справді прикре враження: основний прибуток їм давали як раз ті батьки, а конкретно — відповідальні мами, котрі евакуювали дітей з-під обстрілів у безпечні країни. Це, на секундочку, реально сотні тисяч дітей шкільного віку, котрим устигли прищепити звичку читати й котрі набули важливого читацького досвіду.

Дуже не хочеться, аби підвищений інтерес до читання виникав лише в підлітків, котрі злою волею опинилися в окупації. Вільний доступ до книжок — одне з благ цивілізації та демократичних суспільств. І тут батьки, котрі зараз мешкають із дітьми в таких країнах за межами України, стикаються з проблемою доступності. Хоча вона інакша, ніж мають ровесники їхніх дітей в окупації. А саме: не так обмежена пропозиція електронних та аудіоверсій, — в Україні ці сегменти не бізнес, більше нагадують аналог мерчандайзингу, — як обмежені фінансові можливості купувати книги з-за кордону в українських інтернет книгарнях.

Випробувано на собі. Попри зростання не лише роздрібної, а й гуртової вартості нових, не лише дитячих українських книжок, середній чек на одну становить 350 гривень. Це менше за десять доларів і десять євро, тому цілком підйомно для нашої нової діаспори. Адже в Європі книжка, особливо нова й дитяча, коштує дорожче. Проте поштова пересилка з України замовнику дорівнює… вартості книжки. А отже, на виході це або так само, як у Європі, або навіть дорожче. Тому їх або передають із оказією, що насправді такий собі трафік і зовсім не бізнес, або ж просять волонтерів колядувати в Україні. У цьому випадку йдеться про випрошування безкоштовних книжок у видавців. Знаєте, що це означає? Що видавці відають на благодійність те, що не користується серед юних читачів тут, удома, жодним попитом. Таке буває, не всі книжки однаково затребувані, як будь-який інший товар.

Те саме — з поповненням українських бібліотек дитячою та підлітковою книгою. Оскільки неможливо з різних причин витрачатися на справді популярну літературу, туди скидають здебільшого баласт. Що, погодьтеся, виконує негативну роль у популяризації читання серед бажаючих. А потім дорослі б`ють на сполох: замість книжки він чи вона втикають у гаджети, дивляться короткі відео і, що рано чи пізно вилізе, шкідливий російський контент. Бо мову ж розуміють, як не крути.

Як не сумно прозвучить висновок у Всеукраїнський тиждень дитячого читання, але, виглядає, стимул розвиватися мають, на превеликий жаль, юні українці, котрі опинилися в поганих умовах. Одні ризикують здоров`ям, якщо не життям. Інші - буде близько до втрати ідентичності й розчинення в іншомовних просторах. Там, де до книжки поки що вільний доступ, жодне міністерство не робить нічого, аби дитячому читанню бодай формально приділялося більше часу, ніж сім днів на рік. Без участі державних інституцій, без державних програм підтримки титанічні зусилля видавців бодай утримати дитячу книгу в полі зору потенційних покупців/читачів не виправдаються. І дитяча книга як дозвілля зникатиме чи, як варіант, втрачатиме позиції. Не хочеться, як найпопулярніший дитячий автор за результатами останнього опитування кажу.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV