Чергове перемир’я між українськими військовими та донбаськими сепаратистами, оголошене 21 липня, довго не протрималося. 6 серпня мінометною міною, прив’язаною до боєприпасу гранатомета (винахід багаторічної окопної війни), були вбиті четверо українських військовослужбовців.

Неформальним чином дотримання перемир’я гарантувалося першою телефонною розмовою українського президента і Володимира Путіна. Тому Володимир Зеленський негайно зателефонував російському президенту ще раз. Відбулася довга розмова, зміст якої сторони викладають по-різному. Зеленський: «Сказав йому, що це нас не наближає до миру. Я дуже прошу вплинути на ту сторону, щоб вони припинили вбивства наших людей». Путінська прес-служба, що викладала свою версію розмови, зробила інший надзвичайно ясний акцент. Відзначивши заради пристойності, що «під час обговорення … проблематики врегулювання на південному сході України була акцентована важливість неухильного дотримання встановленого з 21 липня режиму припинення вогню, а також розведення сил і засобів від лінії розмежування», в Кремлі підкреслили, що Путін визнав за необхідне підтвердити «виняткову важливість послідовної реалізації Мінських угод, включно з юридичними аспектами надання ДНР і ЛНР особливого статусу».

У перекладі з макіавелівскої це означає, що Путін, може, і посприяє припиненню обстрілів, якщо Київ погодиться з існуванням у складі України неконтрольованих регіонів, що підкоряються сусідній державі. Причому такий стан на вимогу Росії має бути закріплено в українській конституції. Таким чином, ціна миру, як натякають в Кремлі, повинна являти собою згоду на збереження потужного інструменту російського втручання як у внутрішню, так і у зовнішню політику країни. Адже якщо у владних структурах української держави з’являться представники сепаратистів з правом вето, про «європейську мрію», інтеграцію в євроатлантичні структури можна благополучно забути якщо не назавжди, то дуже надовго. При цьому Україні доведеться фактично утримувати сепаратистів, включно з їх силовими структурами.

Мало того, Путін легко відмовиться від дотримання неформальних домовленостей, як тільки вони його в чомусь перестануть влаштовувати. Адже Москва не втомлюється повторювати, що не є стороною внутрішньоукраїнського конфлікту. Тим часом Кремль не вважає за необхідне дотримуватися навіть укладених за всіма правилами міжнародних договорів. Такі параметри страшно невигідного, принизливого миру. Настільки принизливого, що ряд українських аналітиків заговорили про новий Майдан, якщо Зеленський ризикне виконувати Мінські угоди в путінській інтерпретації. Свого часу політолог Володимир Пастухов провів вельми відверту аналогію з «сороміцьким» Брестським миром.

Однак яка альтернатива? У військовому зіткненні з Росією Україна приречена на поразку — сили надто нерівні. При цьому можливість залучити до такого протистояння країни Заходу дорівнює нулю. Тільки безумець ризикне конфліктувати з ядерною державою через Україну. Та й, по честі сказати, бажання західноєвропейських держав і США чинити невійськовий тиск на Москву «з українського питання» на очах убожіє. У цих умовах альтернатива «Брестського миру — 2» — це реінкарнація політики Порошенка: ні миру, ні війни, символічні жести, що вказують на повний і остаточний розрив з «московським рабством», на кшталт незалежності церкви і відмови від російської мови, постійні апеляції до світової спільноти. Не приносячи жодних конкретних результатів, такий курс відбирає ресурси країни, не дозволяючи їй вирішувати найважливіші завдання розвитку: проводити давно назрілі (і навіть перезрілі) реформи, причому не тільки економічні, але і, наприклад, військову, а також боротися з корупцією і свавіллям олігархів. Наскільки можна зрозуміти, саме це бажання висловили більшість українців, проголосувавши за Зеленського.

Сьогодні абсолютно неясно, чи готовий сам Зеленський до «сороміцького» миру. Неясно і те, чи володіє він достатнім авторитетом, щоб переконати в необхідності такого миру більшість жителів країни. Нарешті, чи вистачить спритності, щоб будувати відносини з вельми витонченим імперіалістичним хижаком. При цьому треба чесно визнати: можливість повернення втрачених територій прямо залежить від ймовірності серйозної внутрішньої кризи російського режиму (що сьогодні вже не виглядає абсолютно неможливим). Але до цього моменту життя в Україні повинно стати таким, щоб мільйони людей захотіли такого повернення. На цьому і повинен, ймовірно, концентруватися український керівник. Для цього і потрібен «мирний перепочинок».

Текст опубліковано з дозволу автора

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ