Російський крок до Майдану

Шість років тому я повзав на колінах, благаючи не йти з центру міста у загін. Казав, що несанкціонований мітинг – це не так вже й страшно. Що "протест" в узгоджених загонах – оксюморон. Що Болотна не потрібна. Що потрібно виходити в центр і тільки в центр – Пушкінська, Манежка, Площа Революції, Тверська. Що нам потрібно протриматися всього лише кілька днів – і не з кульками, а з вогнищами – і тоді з регіонів люди поїдуть на площу ешелонами. Що йти не можна. Що не можна програвати цей перший крок. Інакше кришка. Реакція буде жорстока. Мене тоді назвали провокатором, звинуватили в тому, що я хочу крові, що ми "за мирний протест" і повели всіх у загін махати кульками і кричати зі сцени "ми тут влада".

Минуло шість років. Дійшло, нарешті-таки. Тепер рівно ті ж люди в екстазі кажуть "як нас багато" і "безпрецедентна акція". Ну і слава Богу. Дійшло – і добре.

Виявилося, що виходити на несанкт зовсім не так страшно, правда? Зовсім інше відчуття, так? Не приниження на рамках під собачим конвоєм, а – вираження власної волі і почуття громадянської гідності, так? Зовсім по-іншому в очі один одному дивиться, так?

Розігнали, не розігнали – тут вже не суть важливо. Важливо, що вийшли. Самі. Не благаючи. Не в загороду. Тоді і туди, коли і куди хотіли. Щоб сказати те, що і як хотіли.

Це був уже паросток цього протесту. Вийди на вулицю, поверни собі місто. Я пишаюся вами, друзі мої, і страшенно шкодую, що мене не було вчора на Тверській. Шкода, правда, що втрачено унікальний момент, коли влада просто на землі валялася – нахились і підбери – але, що зроблено, те зроблено.

Ну, а тепер в цю чудову бочку меду – ложка дьогтю. Вийти на вулицю – це важливо. Це дуже важливо. Це перехоплення ініціативи. Це нав'язування владі своїх правил гри. Це перший і важливий крок. Але – тільки перший. І він не буде вартий нічого без наступних. Ейфорія від "найбільшої кількості заарештованих" це, звичайно, здорово, але це – не результат. Це успіх, – нехай і перший, маленький, майже не помітний – але його треба закріплювати. Наступні кроки – не розходитися. Не віддавати своїх. Не пропускати автозаки. Бігти з ОВС і повертатися назад. Палити багаття. Виходити на вулиці. І – сидіти, сидіти, сидіти. Поки не доб'ємося виконання вимог.

Суть вимог – насправді, питання вже десяте. Гасла, заявлені цілі, Дімон, не Дімон – все це фігня. Це не важливо. Для початку можна виходити з якими завгодно чолобитними, це не має ніякого значення. Навіть кількість людей не важлива.

Важливо зробити перший крок, і потім не віддати його назад! Якщо ви хочете чогось досягти, битися доведеться. Все одно доведеться. Якщо на усвідомлення цієї стадії треба ще шість років – добре. Що ж поробиш. Але розуміти це треба. Інакше – ніяк. Ну от просто немає іншого шляху.

Зрозуміло, що цю диктатуру не сколупнути, але віджимати у неї потроху п'ядь за п'яддю, не даючи розвернутися на повну – можна. Ось це – справді цілком реально. Постійний тиск на владу. Постійне смикання. Постійна скалка в дупі. Дивись, і від України врещті-решт відчепляться.

Це, звичайно, не Майдан, Майдан буде, коли замість айфонів в руках опиняться димові шашки, а замість качечок – покришки, а батьки на наступний же день вийдуть за своїх дітей, але, як би то не було, крок у цей бік зроблений.

Який – вже сто двадцять п'ятий раз повторюся – профукувати не можна. Тому що це, звичайно, далеко не перша несанкціонована акція й не перша "всеросійська". І марші незгодних були, і в той же Владивосток аж спецназ присилали з Москви, на шахтарські бунти в Мєждурєченську, про які вже ніхто й не пам'ятає, ментів взагалі ганяли, як хотіли, а до цього взагалі були Манежка і ТЦ "Європейський". На Кудринській площі на моїх очах два автозаки блокували, проткнули їм колеса, пробили радіатор, розгойдали так, що мало не перекинули – десятка людей не вистачило. Тож і цей градус, і ця численність і ці несанкти – вже були.

І, на жаль, цю ейфорію від "унікальності" і "численності" я чую кожен раз, і кожен раз це закінчується одним і тим же – розгоном, посадками, реакцією, загасанням.

Це дуже хороший старт. Дуже хороший. Давайте не профукаєм і його, га? І тоді, дивись, цілком ймовірно, що до 2018-го і справді шанс на відкриття нового вікна можливостей стане реальним.

Ну й проміжні висновки:

1. Олексій Навальний стає реально федеральним політиком, вагомою силою і беззаперечним лідером протесту. Що, з іншого боку, для нього може виявитися і не так вже й добре, тому що практика показує, що в цій країні з тими, хто реально починає являти собою силу і проблему, перестають церемонитися.

2. Протестний потенціал ще є і не втрачено. Хоч він уже й не такий великий, як хотілося б, і ще не настільки великий, як можна було б очікувати, але, все ж є.

3. Активного ядра, здатного до дій, так і не утворилося. Це погано.

4. На всі протести владі, як і раніше, абсолютно плювати і вони їх зовсім не бояться. Як і завжди. Реакція буде, як і завжди – загвинчування гайок, посилення законодавства, посилення репресій. На жаль, це працює.

5. Але, принаймні, це був протест, а не дозволене бекання в стійлі.

6. Демократично-ліберальних варіантів лише два: або Майдан, з, утім, сумнівними перспективами – це теж треба усвідомлювати, або взагалі ніяк.

7. Шкода, якщо все знову піде у свисток.

8. Треба виходити і далі, звичайно.

В рамках проекту «Журналістика без посередників»

Текст опубліковано з дозволу автора

Оригінал

Більше поглядів тут