Росія йде в нікуди

Як мені здається з мого київського далека, три з половиною роки позбавлення волі популярному відеоблогеру, нехай і умовно – подія з великим-превеликим, жирним від'ємним знаком.

На моє глибоке переконання, це свідчить про дві речі.

По-перше, це про те, що Росія йде в нікуди.

У ситуації, коли – вже вибачте мене за мимовільний пафос — всі нормальні країни буквально семимильними кроками йдуть шляхом прогресу, коли у світі відбувається нова науково-технічна революція, коли ледь не кожен день ми дізнаємося про появу нових високих технологій, про сенсаційні відкриття і винаходи, путінський режим штовхає країну в безодню архаїки, мракобісся і обскурантизму.

Росія, що загалом відстає від сучасної цивілізації, ризикує, на жаль, відстати назавжди.

По-друге, вирок по справі Соколовського ще раз свідчить, що в Росії не діє Конституція.

Більш того, що влада – в даному випадку судова її гілка – злісним чином зневажає основний закон країни.

Головне звинувачення, за яким Соколовський був визнаний винним, це розпалення ворожнечі та образа почуттів віруючих (хоча список пред'явлених звинувачень був дуже довгим — явно розраховуючи на те, щоб у суду була можливість при нагоді засудити хлопчиська якщо не за одне, то за інше).

Більше всього, звичайно, вражає формулювання у вироку, про те, що в блозі Соколовського «є інформація, що містить у собі ознаки образи почуттів прихильників християнства та ісламу, які формуються через заперечення існування бога, заперечення існування засновників християнства та ісламу — Ісуса Христа і пророка Мухаммеда».

Це, панове, навіть не повторення горезвісних «мавпячих процесів» — це ні в які конституційні ворота не лізе!

Це означає, що суд зневажає, як мінімум декілька статей Конституції РФ. Це означає, що в Росії, яка є, відповідно до статті 14 Конституції, світською державою, в якій кожному громадянинові, відповідно до статті 28-ї Основного закону країни, «гарантується свобода совісті, свобода віросповідання, включаючи право сповідати індивідуально або спільно з іншими будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, вільно вибирати, мати і поширювати релігійні й інші переконання і діяти відповідно до них», заперечення існування Бога оголошується кримінально караним злочином.

Саме так. Не сповідувати ніякої релігії – значить, не вірити в Бога. Отже, вважати, що Бога немає. А стаття 29-та основного закону гарантує кожному громадянину право так само вільно мислити про це і говорити про це вголос.

Держава ж (в даному випадку суд) зобов'язана — у відповідності до 2-ої статті Конституції РФ — визнавати, дотримуватися і захищати, укупі з іншими правами і свободами особи, це право і цю свободу. Які ця ж сама стаття Основного закону проголошує вищою цінністю.

Втім, путінському режиму плювати на Конституцію. Голова режиму, який формально є гарантом конституційних прав і свобод громадян, на цю свою функцію з самого початку, як кажуть, «забив», і не особливо приховує це. Навіть навпаки — хизується тим, що гаранту Конституції ця сама Конституція не писана.

Чи є сенс у цій ситуації апелювати до Основного закону РФ? Який сенс це робити, коли, як вже писали, поле російського конституційного права нагадує цвинтар, де на кожному надгробку висічений один з перших номерів 64-х статей Конституції, в яких описуються основи конституційного ладу, права і свободи людини і громадянина в РФ?

Сенс, думаю, є, незважаючи ні на що.

Якщо хто забув, правозахисний рух в СРСР, що зрештою здобув перемогу, починався з вимоги до комуністичного режиму дотримуватися власної Конституції.

Якою б наївною, ідеалістичною та нездійсненною не здавалася ця вимога, комуністичному режиму крити було нічим.

Нове – добре забуте старе. Не потрібно винаходити велосипед. Потрібно йти второваним шляхом.

А як же бути з образою почуттів віруючих? З богохульством, врешті-решт? – скаже хтось із тих, хто радіє обвинувальному вироку Руслана Соколовського?

Щодо мене, то почуття щиро віруючої людини – річ глибоко інтимна. Істинний православний християнин, мусульманин чи іудей ніколи не виставляє їх напоказ, не звіряє їх з постами популярних блогерів, які дотримуються антиклерикальних поглядів, і вже точно не пише з цього приводу доноси в «компетентні органи».

Мені пощастило знати глибоко віруючих людей з корінням, що йдуть в дореволюційну інтелігенцію, і мені важко уявити собі будь-якого з них в якості діяльного учасника кампанії за зразкове покарання Руслана Соколовського.

А що стосується богохульства — боротьба з ним, зведена в ранг державної політики, знову-таки, повертає країну у ідеологічне середньовіччя, в часи інквізиції.

Це особливо чітко видно на тлі того, що практично всі цивілізовані країни світу навіть не вчора і не позавчора, а ще в кінці XVIII – початку ХІХ століття повернулися до стародавнього принципу римського права: не повинно бути ніякого покарання за богохульство.

Будь-який бог, вважалося в римському праві, досить сильний, щоб самостійно покарати людину, яка завдала йому образу, і сама думка про необхідність захищати бога слабкими силами людей вже є богохульство.

Втім, дурням закон не писаний. Тим більше – римське право.

Текст опубліковано з дозволу автора

Оригінал

Більше поглядів тут