Переклад Zbruc.eu

Коли запитуємо, чому ми повинні обговорювати історичну відповідальність саме тепер, коли Росія вторглася й окупувала частину України, коли тільки почалися переговори про брекзит, коли по всій Європі прокочується ціла серія виборів між популістами та іншими, коли загроза конституційному ладу Сполучених Штатів Америки походить із території Сполучених Штатів Америки, чому саме в цей момент треба говорити про історичну відповідальність, моя відповідь — саме з огляду на ці причини потрібно говорити про історичну відповідальність.

Проблеми Європейського Союзу, як і криза демократії та верховенства права в США, спричинені багатьма речами; одна з них — це якраз неспроможність дати собі раду з певними аспектами історії. Отже, я не прийшов до вас говорити з позиції, що ми, американці, все зрозуміли. Навпаки <…>

Чому в 2017 році у Сполучених Штатах ми маємо президента, який безвідповідально ставиться до расових проблем? Як ми можемо мати генерального прокурора, який є білим супремасистом?

Бо ми не змогли розібратись із важливими питаннями нашого власного минулого, а не лише історією Другої світової війни <…>

Коли ми поминаємо Голокост, не згадуючи, що Голокост стосується євреїв, коли прес-секретар президента заявляє, що Гітлер вбивав тільки свій власний народ, — то ми опиняємося в зовсім іншому духовному і моральному світі, ніж той, у якому ми були лиш яких кілька місяців тому.

Але це не все: ми також маємо адміністрацію президента, який вголос дивується, чому ми воювали в громадянську війну — чому, врешті, через рабство в Америці мав бути конфлікт.

Я згадую про це не лиш тому, що зараз користаю з кожної нагоди, щоб анґажувати себе у внутрішню політику своєї власної країни, а радше тому, що це питання про рабство (а точніше — питання про те, що таке колонія, як і що таке імперія) веде нас просто до того, що вважаю білою плямою в німецькій історичній пам'яті.

Як усім вам відомо, американська фронтирна імперія була побудована здебільшого рабською працею. Як ми не завше пам'ятаємо, саме такою моделлю фронтирного колоніалізму — побудованої рабською працею фронтирної імперії — захоплювався Адольф Гітлер. Коли він говорив про США (це в основному було до війни), то говорив щонайменше із захопленням. Єдиним питанням для Гітлера було: хто буде расово нижчим, хто буде рабами в Східній імперії Німеччини.

Відповідь на це він дав і у «Майн Кампф», і в «Другій книзі», і в практиці під час інвазії 1941 року. Відповідь була: українці.

Українці мали стати центром проекту колонізації і поневолення. Українці мали трактуватися як Afrikaner або Neger — це слово дуже часто використовувалося (ті з вас, хто читав німецькі документи часів війни, знають це) за аналогією з США.

Ідея полягала у створенні в Східній Європі базованого на рабстві колоніального режиму винищення, центром якого мала стати Україна <…>

Метою Другої світової війни, з точки зору Гітлера, було підкорити Україну <…>

Тепер це не тільки питання теорії — це питання практики. Німецька політика, що її пам’ятаємо, була сфокусована саме на Україні. "План «Голод»", за яким десятки мільйонів людей мали взимку 1941-го голодувати, "Генеральний план «Ост»" за яким, на додаток до них, протягом п’яти-десяти-п’ятнадцяти років мільйони мали бути примусово виселені або вбиті, а також "Остаточне рішення", ідея Гітлера знищити євреїв — вся ця політика, в теорії і на практиці, об'єднується ідеєю вторгнення в Радянський Союз, головною метою якого було захоплення України.

Як ви знаєте, в результаті такої ідеології цієї війни протягом 1941–1945 років близько 3.5 мільйонів цивільних мешканців Радянської України стали жертвами німецької політики вбивства. Крім цих 3.5 мільйонів, біля 3 мільйонів українців, мешканців Радянської України, загинули як солдати Червоної армії — або опосередковано померли внаслідок війни.

Це кількість тільки мешканців Радянської України. Звичайно, цифри будуть більшими, якщо включити весь Радянський Союз. Але тут варто наголосити на різниці між Україною і рештою Радянського Союзу, наголосити з двох причин.

1. Україна була головною метою війни, Україна була центром гітлерівського ідеологічного колоніалізму. Але, крім цього, на практиці протягом тривалого часу війни вся територія радянської України була окупована, через що нині для українців війна — це щось, що відбувається тут, а не десь там.

2. Гітлер ніколи не планував захопити більше, ніж 10% території радянської Росії. На практиці ж німці ніколи не окуповували більше 5% радянської Росії — і то на відносно короткий період часу.

Під час війни росіяни пережили страждання, які є немислимими для західних європейців, немислимі навіть для німців. Однак коли ми розглядаємо Радянський Союз, місце Радянської України є дуже особливим — навіть у порівнянні з радянською Росією. В абсолютних цифрах під час Другої світової загинуло більше мешканців радянської України, ніж радянської Росії. І це розрахунки російських істориків. Якщо ж ми маємо на увазі відносні цифри, то у пропорційному відношенні протягом війни Україна перебувала під значно більшої загрозою, ніж радянська Росія. <…>

Якщо серйозно поставитися до відповідальності Німеччини перед Сходом, то слово "Україна" має бути в першому реченні.

Це стосується також і найдовшої та найсерйознішої, а такж, на мою думку, найважливішої дискусії, пов'язаної з відповідальністю Німеччини на Сході — відповідальності Німеччини за масове вбивство євреїв Європи. Це ще одна дискусія, котра не має сенсу без згадки про України.

Голокост нерозривно й органічно пов'язаний з Vernichtungskrieg до війни 1941 року та органічно і нерозривно пов'язаний зі спробою завоювати Україну. Це підтверджують такі три резони:

1. Україна є причиною війни; якби Гітлер не мав колоніальної ідеї йти війною у Східну Європу, щоби контролювати Україну, якби не було такого плану, не могло бути й Голокосту. Бо саме цей план приносить німецьку владу у Східну Європу, де живуть євреї.

2. Актуальна війна приносить Вермахт, приносить СС, приносить німецьку поліцію в Україну — до місць, де їх, євреїв, потім убивали.

3. Методи. У 1941 році через масакри в таких місцях, як Кам’янець-Подільський або сумнозвісний Бабин Яр на краю Києва, німцям стало зрозуміло: щось таке, як Голокост, можливе до реалізації. Вперше не лише в історії війни, а й уперше в історії людства десятки тисяч людей були вбиті кулями у безперервній масштабній масакрі.

Тобто такі події саме на території України показали, що щось подібне до Голокосту є можливим.

Що це означає? Це означає, що кожен німець, який ідею відповідальності за Голокост сприймає на серіо, мусить також серйозно сприймати історію німецької окупації України.

Або, подавши це в інший спосіб, серйозно сприймати історію німецької окупації України — це один із способів серйозно сприймати історію Голокосту.

От як ми оцінюємо питання німецької відповідальності. А як щодо самих українців? Чи самі українці не повинні вести дискусії про те, що відбувалося на окупованій Україні під час Другої світової війни? Хіба український націоналізм не є також темою для обговорення? Звичайно, є. <…>

Дуже важливо, щоб український націоналізм розглядався як частина німецької відповідальності. Він не може бути причиною заблокувати відповідальність Німеччини, не може бути виправданням, щоб уникнути відповідальності. Український націоналізм був частиною німецької окупаційної політики — коли ви окуповуєте країну, то мусите взяти на себе відповідальність за вибрану тактику й політику окупації. Таким чином, український націоналізм не повинен бути для німців причиною не думати про свою відповідальність. Фактично, він є ще однією з причин думати про відповідальність Німеччини <…>

Коли ми думаємо про німецьку окупацію України, то повинні пам’ятати дуже прості банальні речі, які часто не привертають нашої уваги. Такі, наприклад, що немає особливої кореляції між національністю і колабораціонізмом. Колаборували росіяни, колаборували кримські татари, колаборували білоруси. Всі колаборували <…>

Треба пам'ятати ще дещо. Більшість — можливо, переважна більшість — людей, які співпрацювали з німецькою окупаційною владою, не були політично мотивованими. Вони колаборували з окупацією, яка була там, і яка є історичною відповідальністю Німеччини. Щось ніколи не говориться — тому що це незручна правда для кожного — про те, що з німцями колаборувало більше українських комуністів, ніж українських націоналістів. З цього не витягнеш жодних сенсів, тому ніхто ніколи цього не казав. Але саме так і є: з німецькою окупацією співпрацювало значно більше членів Комуністичної партії, ніж українських націоналістів.

І в цьому відношенні дуже багато людей, які колаборували з німецькою окупацією, колаборували з радянською політикою в 1930-х роках. Такі моменти — хоча вони дуже прості, та коли ви задумаєтесь про них, то вони стають абсолютно очевидними — є типовими для української історії. Типовим є факт, що спершу Україною керували як частиною Радянського Союзу, а потім — під неймовірно кривавою і руйнівною німецькою окупацією. Коли ми думаємо про те, як завершилася окупація, то часто переочуємо певні базові моменти — як те, що набагато більше українців загинуло, воюючи проти Вермахту, ніж воюючи на його боці — чого не можна сказати про кожну країну, яка вважається союзником <…>

Далі, на боці союзників воювало і, відповідно, загинуло більше українців, ніж французів; воювало і, відповідно, загинуло більше українців, ніж британців; воювало і, відповідно, загинуло більше українців, ніж американців; воювало і, відповідно, загинуло більше українців, ніж французів, британців і американців разом узятих. Разом узятих!

Чому ми не бачимо цього? Чи чому німці не завше це бачать? Бо ми забуваємо, що в лавах Червоної армії воювали українці. Ми плутаємо Червону армію з російською армією, якої дефінітивно не було. Червона армія була армією Радянського Союзу, в якій українців через географію війни було пропорційно більше

Отже, коли ми думаємо, як закінчилась окупація, ми також повинні пам’ятати, де більшість часу були українці: пам'ятати, що українці страждали під німецькою окупацією, де приблизно 3.5 мільйони українських цивільних, переважно дітей і жінок, було вбито; і, знову ж таки, приблизно 3 мільйони українців загинули в уніформі Червоної армії, воюючи з Вермахтом.

О'кей, яке ж тут місце Німеччини, і чому це чому значно складніше, ніж могло видаватись? Як історик я знаю, що історія України є незнайомою, вона може видаватися складною, але це не єдина проблема.

Частина проблеми — як я вже казав, коли на початку згадував про свою власну країну — пов'язана зі звичками розуму. Звичками розуму стосовно колонізації, звичками розуму стосовно агресивних воєн, звичками розуму стосовно спроб поневолити інші народи.

Спроби поневолити інших, інші народи не можуть бути невинними — навіть у наступних поколіннях. Спроби поневолити інший народ, сусідній народ залишають свій слід, якщо цьому прямо не протистояти. І що гірше — нині в Європі не те середовище, де такі дискусії можуть відбуватися безсторонньо.

Ми перебуваємо саме в тому моменті, коли німецькі спроби обговорити німецьку відповідальність завжди є одночасно частиною винесеної звідкись дискусії про відповідальність.

Отже, ми запитуємо: чому всі ці базові речі не пам'ятаються? <…>

Є багато причин, але одна з них — це залишена колонізаторством спокуса розуму: схильність не помічати людей, яких не вважали людьми. Всі розмови про Україну як країну, яка не відбулась, або що українці не справжня нація, чи що українці поділені культурою в Deutschsprechen [німецькій поточній мові] не є чимось невинним — це спадщина спроби колонізації людей, яких не вважали людьми.

Розмірковувати про Україну, де до України застосовуються інші стандарти — ні, не ті, що це прекрасне у всіх відношеннях місце, навпаки: в тому сенсі, що ніколи не було українського народу чи ніколи не було української держави — і коли ці речі вмонтовані в німецьку мову без прямої конфронтації з німецькою ж спробою поневолення українців, розмірковувати про Україну такими словами не є невинним, такі слова в Німеччині мають бути історично відрефлексовані.

Тут зі всім цим є особлива проблема, про яку я згадаю лиш коротко, але все ж спробую трохи сказати. Спокуса для німців уникнути відповідальності — яка сама собою завжди є великою — заохочується саме російською зовнішньою політикою. Саме так, російська зовнішня політика полягає в тому, щоб поділити історію Радянського Союзу на дві частини: добру частину, яка є російською — і погану частину, яка є українською.

Те, що я маю на увазі, можу підсумувати для вас швидше, ніж це робить офіційний меморандум зовнішньополітичного відомства Росії: визволення — російське, колаборація — українська.

Саме так, це та лінія, якої вони дуже послідовно дотримуються, що в цій країні дає значний ефект.

Бо російська зовнішня політика розглядає німецьке почуття відповідальності як ресурс — саме як ресурс — щоб маніпулювати. <…>

Добре, російські дипломати так роблять, але жоден німець не має права так робити, жоден німець не повинен плутати Радянський Союз з Russland. Цього просто ніколи не повинно бути.

Це спосіб, у який Росія розпоряджається своє політикою пам'яті, — це експорт безвідповідальності, це намовляння інших країн ставитись до України так, як вона сама ставиться до неї. І це особливо помітно в її концепції українських націоналістів, що є реальним історичним явищем, але надзвичайно, надзвичайно роздутим в дискурсі між росіянами а німцями.

Українські націоналісти, український націоналізм був причиною — або однією з причин — Великого голодомору 1932–1933 років; український націоналізм був однією з причин терору 1937–1938 років. Український націоналізм був однією з оприлюднених Сталіним причин масових депортацій мешканців радянської України після Другої світової війни. І український націоналізм був причиною для вторгнення Росії в Україну 2014 року.

Такою є загальна генеалогія, і саме для німців в цій точці є спокуса. Бо якщо війна була лише проти націоналізму, то чому німці мають виступати проти неї?

Якщо український уряд був націоналістичним, то чому ж Німеччина повинна щось робити, щоби зупинити Росію?

Небезпека тут полягає в тому, що ви подумки вступаєте у своєрідний пакт Молотова–Ріббентропа, де німці погоджуються з росіянами, що у злі, яке прийшло в Україну з Берліна і Москви, будуть звинувачені українці. Це так просто, так зручно, так спокусливо сказати: "Хіба ми, німці, не достатньо просили вибачення? Хіба ми не зразок для всіх інших!"

Це ж така спокуслива пастка, щоби потрапити в неї! Але я як американець можу сказати — і можу сказати це з досвіду: якщо ви неправильно зрозумієте історію колонізації і рабства, то вона може повернутися. А ваша історія з Україною — це якраз історія колонізації та рабства. І якщо залишки німецького націоналізму, які все ще у вас і зліва, і справа (зауважте, я не дипломат, я направду можу сказати те, що думаю) зустрінуться з домінуванням російського — ефективного — націоналізму, якщо ви знайдете там спільний ґрунт, спільний ґрунт в тому, що "це все вина України, то чому ми повинні просити прощення, нащо ти маєш це згадувати" — то це точно становить небезпеку для Німеччини як демократії.

Тепер перейдімо до українців, і робота, яку я роблю значно частіше — це дати українцям можливість взяти на себе відповідальність за український колабораціонізм чи за українську участь у німецькій окупації. Українцям треба зрозуміти також і роль українців у сталінській політиці терору — замість тільки стверджувати, що це просто російська політика. Бо вона не була російською — вона була радянською політикою, в якій українці теж відігравали свою роль. Це історична робота для українців, яку треба зробити. <…>

Нагадування про німецьку відповідальність за ці 6.5 мільйонів смертей, спричинених війною Німеччини проти Радянського Союзу в Україні — це не для того, щоби помогти Україні. Українці знають про ці злочини. Українці живуть із наслідками цих злочинів — діти, внуки і правнуки того покоління.

Це для того, щоби допомогти Німеччині, Німеччині як демократії. Особливо в цей період історії, коли ми дивимось у вічі брекзіту, коли маємо вибори за виборами з популістами, коли стикаємось зі зменшенням і занепадом демократичності Сполучених Штатів, — саме в цей момент Німеччина не може дозволити собі помилково розуміти ключові питання своєї історії.

Саме в цей момент німецьке розуміння відповідальності має бути доведено до завершення. Можливо, до цього часу правильно зрозуміти свою історію було справою лиш німців. Можливо, під час Historikerstreit в 1980-х історія історії Голокосту була єдиним питанням для німців.

Це мають зробити німці, але наслідки є міжнародними.

Повну версію тексту читайте на Zbruc.eu