Під совкову лінійку

Я стежу за всіма цими доволі страхітливими подіями й починаю снувати власні версії, хто і що може бути причиною всіх цих отруєнь, погіршень, запаморочень і розпилень.

Наприклад, Росія. Вона ж напрочуд інноваційна у своїх «новічках» – запитайте хоч би британців. І звичайно, жодні спецзаходи з нагоди останнього дзвоника за найгіршого сценарію (якщо це справді Росія) не убезпечать наші школи від хаосу й паніки, а дітей від отруєння. Хоч як цього сподіваються піклувальники з Верховної Ради.

Боюся, що ніяка «відомча група» чи «координаційна рада» не буде здатна нікого врятувати. Аж поки всі ті лінійки з їхньою передбачуваністю, плановістю, масовістю, статичністю, фальшивим радянським ентузіазмом і пафосом не скасують. Але до цього, здається, не йде.

На шкільних лінійках – усе одно, під палючим сонцем чи рясним дощем, – з року в рік декламують ті самі вірші, співають ті самі фальшуваті пісні про рідну школу і щасливе дитинство. До дня перемоги, до Чорнобиля, до Шевченка, до Голодомору, до 8-го березня. […] Кажуть, що авторство ідеї зі шкільними лінійками належить дружині Леніна товариш Крупській. Це дуже ймовірно, якщо згадати її педагогічні, а заодно й державотворчі амбіції. Тобто леґендарна Надєжда Костянтинівна й донині продовжує вишиковувати у лінійкові лави дітей давно незалежної України.

Який чудовий початок становлення активних громадян вільної країни!

Прямі лінії рядів, шикування в каре, рівняння на прапори, бравурна музика, гучномовці, напружене кількагодинне стояння організованих мас – усе це безумовні ознаки суспільств невільних, а краще сказати пригноблених. Коли ми вчергове намагаємося від цього звільнитися, ми виходимо стояти не під лінійку, а приблизно так, як уже двічі стояли на Майдані.

Я розумію: нашим дорогим освітянам такі заходи додають драйву й підвищують самооцінку. Їхнє існування набуває глибшого сенсу. […]

А ще – представники влади, які катують дітей своїми довгими промовами. Чого не зробиш заради миттєвостей особистого тріумфу? Чи це такий вигадливий і збочений спосіб отримувати свій давноочікуваний моральний оргазм від вияву всенародної шани і підтримки?

Але яка роль самих дітей у цих інсценізаціях? Яка роль тих, заради кого вони нібито і влаштовуються? А роль доволі проста: стояти й мовчати. Знати своє місце і не смикатися. Терпіти. Який чудовий початок становлення активних громадян вільної країни!

В яких іще задуп’ях світу існують такі недитячі методи психологічного пригнічення? Росія, Білорусь, Північна Корея? […]

У Німеччині є традиція, коли першокласників у перший шкільний день пригощають з величезних пакетів шоколадками. Але нікому з їхніх міністрів не спадає на думку, що діти мали б заслужити своє солодке багатогодинним стоянням на сонці й ледь не солдатським вишколом. В американських школах на свята учням влаштовують пікніки й забави. Наших же дітей муштрують кілька тижнів поспіль, аби врешті потішити самолюбство шкільного начальства і ні за що не розлучитися зі совковими традиціями.

А позаяк ці традиції в нас та нашого сусіда-агресора дотепер спільні, то й не дивно, що все як на долоні – коли, як і де спричинити хаос і масові запаморочення. Чи просто лякнути розпиленням «невідомої речовини» – все одно ж офіційно це назовуть звичайним хуліганством, і все залишиться як було. Можливо, хоч «координаційним радам» і «відомчим групам» варто врешті над цим замислитися?

Щоб не дай Боже ті шкільні останні дзвоники не стали для декого справді останніми.

Повний текст читайте на Zbruc.eu

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени