Людство вже бачило це. Відомий історик Юваль Ной Харарі — про те, чому постраждають усі, якщо в Україні не настане мир
У своїй колонці для The Economist відомий військовий історик Юваль Ной Харарі говорить про те, як запобігти новій епосі імперіалізму
Ми повною мірою починаємо цінувати свої коліна тільки тоді, коли вони перестають працювати. Те ж саме можна сказати і про глобальний порядок: його колишні переваги стають очевидними лише тоді, коли він руйнується. А коли порядок руйнується, зазвичай найбільше страждають найслабші.
Про цей закон історії повинні думати світові лідери напередодні мирного саміту щодо України у Швейцарії 15 червня. Якщо мир не вдасться відновити і міжнародний порядок, заснований на правилах, продовжить руйнуватися, катастрофічні результати відчуватимуться всюди.
Коли міжнародні правила втрачають сенс, країни, природно, шукають безпеку в озброєннях і військових союзах. З огляду на події в Україні, хіба можна звинувачувати Польщу за те, що вона майже вдвічі збільшила свою армію і військовий бюджет, Фінляндію — за вступ до НАТО або Саудівську Аравію — за укладення договору про оборону зі США?
На жаль, збільшення військових бюджетів відбувається за рахунок найслабших членів суспільства, оскільки гроші переспрямовують зі шкіл і клінік на танки і ракети. Військові союзи також мають тенденцію до посилення нерівності. Слабкі держави, що залишилися за межами захисного щита, стають легкою здобиччю.
Людство вже бачило все це…
У міру поширення по всьому світу мілітаризованих блоків торговельні шляхи стають напруженими, а торгівля скорочується, причому найбільшу ціну за це платять бідні. А в міру зростання напруженості між мілітаризованими блоками зростає ймовірність того, що маленька іскра у віддаленому куточку світу призведе до глобальної пожежі. Оскільки альянси будуються на довірі, навіть незначна проблема в незначному місці може стати приводом для третьої світової війни.
Людство вже бачило все це… Досвід минулих років, такий, як Друга світова війна і холодна війна, неодноразово вчив нас того, що в глобальних конфліктах непропорційно сильно страждають саме слабкі.
Наприклад, під час Другої світової війни один із найвищих рівнів людських втрат був у Голландській Ост-Індії — сьогоднішній Індонезії. Коли 1939 року у Східній Європі вибухнула війна, вона здавалася далекою від рисівників Яви, але події в Польщі спричинили ланцюгову реакцію, внаслідок якої загинуло близько 3,5−4 млн індонезійців, здебільшого від голоду або примусової праці на японських окупантів. Це становило 5% населення Індонезії, що вище ніж серед багатьох великих сторін конфлікту, включно зі США (0,3%), Великою Британією (0,9%) і Японією (3,9%).
Двадцять років потому Індонезія знову заплатила особливо важку ціну. Холодна війна могла бути холодною в Берліні, але в Джакарті вона перетворилася на палаюче пекло. У 1965−66 роках від 500 000 до 1 млн індонезійців загинули під час масових убивств, викликаних напруженими відносинами між комуністами й антикомуністами.
Ситуація зараз потенційно гірша, ніж у 1939 або 1965 роках. Справа не тільки в тому, що ядерна війна поставить під загрозу життя сотень мільйонів осіб у нейтральних країнах. Людство також стикається з додатковими екзистенціальними загрозами — зміною клімату і штучним інтелектом, що вийшов з-під контролю.
Військові бюджети зростають, а гроші, які могли б допомогти вирішити проблему глобального потепління, натомість підживлюють глобальну гонку озброєнь. А оскільки військова конкуренція посилюється, то й добра воля, необхідна для укладення угод про зміну клімату, випаровується. Зростання напруженості також руйнує шанси на досягнення домовленостей про обмеження гонки озброєнь. Особливо швидко розвивається безпілотна війна, і скоро світ зможе побачити зграї повністю автономних дронів, що б’ються один з одним у небі України і вбивають тисячі людей на землі.
Роботи-вбивці наступають, але люди паралізовані розбіжностями. Якщо мир в Україні не настане найближчим часом, постраждають усі, навіть якщо вони живуть за тисячі кілометрів від Києва і вважають, що битви там не мають до них жодного стосунку.
Порушення найбільшого табу
Встановлення миру ніколи не буває простим. Кажуть, що народи вступають у війну через амбарні двері, але єдиний вихід з неї через мишачу нору. Перед обличчям суперечливих претензій та інтересів важко розподілити провину і знайти розумний компроміс. Проте, якщо говорити про війни, то російсько-українська війна винятково проста.
Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році незалежність і кордони України були визнані всіма. Країна почувалася настільки впевнено, що погодилася відмовитися від ядерного арсеналу, що дістався їй у спадок від Радянського Союзу, не вимагаючи того ж від Росії або інших держав. В обмін на це 1994 року Росія (а також США та Велика Британія) підписала Будапештський меморандум, пообіцявши «утримуватися від погроз або застосування сили проти територіальної цілісності або політичної незалежності» України. Це був один із найбільших актів одностороннього роззброєння в історії. Обмін ядерних бомб на паперові обіцянки здався українцям мудрим кроком 1994 року, коли довіра до міжнародних правил і угод була на високому рівні.
Двадцять років потому, 2014 року, почалася російсько-українська війна, коли російські війська окупували Крим і розпалили сепаратистські рухи на сході України. Війна тривала вісім років, поки в лютому 2022 року Росія не почала наступ з метою захоплення всієї України.
Росія наводила різні виправдання своїм діям, зокрема, говорила, що вона запобігала нападу Заходу на Росію. Однак ні у 2014, ні у 2022 році не було жодної безпосередньої загрози такого збройного вторгнення. Розпливчасті розмови про «західний імперіалізм» або «культурний кокаїновий колоніалізм» можуть бути досить хороші для розпалювання дебатів у баштах зі слонової кістки, але вони не можуть виправдати масове вбивство мешканців Бучі або бомбардування та руйнування до руїн Маріуполя.
Упродовж більшої частини історії термін «імперіалізм» стосувався випадків, коли могутня держава, така як Рим, Британія чи царська Росія, завойовувала чужі землі та перетворювала їх на провінції. Після 1945 року імперіалізм такого роду поступово став забороненим. Хоча наприкінці XX і на початку XXI століття не бракувало війн — жахливі конфлікти тривають у Палестині та Ізраїлі, а також у Судані, М’янмі та інших країнах — дотепер не було випадків, коли міжнародно визнана країна була би просто стерта з карти через анексію могутнім завойовником. Коли Ірак спробував зробити це з Кувейтом у 1990−91 роках, міжнародна коаліція відновила незалежність і територіальну цілісність Кувейту. І коли Сполучені Штати вторглися до Іраку 2003 року, ніколи не йшлося про анексію цієї країни або будь-якої її частини.
Росія вже анексувала не тільки Крим, а й усі території, які її війська зараз займають в Україні. Президент Володимир Путін дотримується імперського принципу, згідно з яким будь-яка територія, завойована російською армією, анексується російською державою. Ба більше, Росія пішла на анексію кількох регіонів, які її армія тільки має намір завоювати, наприклад, неокупованих частин Херсонської, Запорізької та Донецької областей.
Путін не приховує своїх імперських намірів. Принаймні з 2005 року він неодноразово заявляв, що розпад радянської імперії був «найбільшою геополітичною катастрофою століття», і обіцяв відновити цю імперію. Він також стверджує, що української нації насправді не існує і що Росія має історичне право на всю територію України.
Якщо Путіну дозволять перемогти в Україні, цей вид імперіалізму повернеться по всьому світу. Що тоді утримає, наприклад, Венесуелу від завоювання Гайани, а Іран — від завоювання Об'єднаних Арабських Еміратів? Що утримає саму Росію від завоювання Естонії або Казахстану? Жоден кордон і жодна держава не зможе знайти безпеку ніде, окрім як в озброєнні та альянсах. Якщо табу на імперські завоювання буде знято, то навіть держави, чия незалежність і кордони давно отримали міжнародне визнання, зіткнуться зі зростанням ризику вторгнення і навіть знову перетворяться на імперські провінції.
Цю небезпеку, як і раніше, усвідомлюють спостерігачі в колишніх імперських колоніях. У своїй промові в лютому 2022 року посол Кенії в ООН Мартін Кімані пояснив, що після розпаду європейських імперій нові звільнені народи в Африці та інших країнах ставилися до міжнародних кордонів як до святині, оскільки розуміли, що альтернативою цьому були б нескінченні війни. Африканські країни успадкували від імперського минулого безліч потенційно спірних кордонів, але, як пояснив Кімані, «ми погодилися, що будемо задовольнятися тими кордонами, які нам дісталися… Замість того, щоб створювати держави, які з небезпечною ностальгією дивляться назад в історію, ми вирішили дивитися вперед, назустріч величі, якої ще не знав жоден із наших численних народів і націй». Посилаючись на спробу пана Путіна відновити радянську імперію, Кімані сказав, що, хоча розпад імперії зазвичай залишає багато незадоволених бажань, ніколи не слід домагатися їхнього виконання силою.
Як натякнув Кімані, рушійною силою вторгнення Росії в Україну є імперська ностальгія. Територіальні вимоги Росії в Україні не мають під собою абсолютно ніяких підстав, якщо керуватися міжнародним правом. Звичайно, як і в кожної країни, у Росії є законні міркування безпеки, і будь-яка мирна угода має їх враховувати.
За останнє століття Росія пережила безліч вторгнень, які коштували життя багатьом мільйонам її громадян. Росіяни заслуговують на те, щоб відчувати, що вони в безпеці і їх поважають. Але жодні занепокоєння з приводу безпеки Росії не можуть виправдати знищення української державності. Вони також не повинні змушувати нас забувати про те, що в України теж є законні міркування безпеки. З огляду на події останнього десятиліття, Україна явно потребує гарантій щодо майбутньої російської агресії, більш надійних, ніж Будапештський меморандум або Мінські угоди 2014−15 років.
Імперії завжди виправдовували себе, ставлячи на перше місце питання власної безпеки, але що більшими вони ставали, то більше занепокоєнь з приводу безпеки у них з’являлося. Стародавній Рим почав реалізацію свого імперського проєкту через проблеми з безпекою в центральній Італії, а в підсумку опинився втягнутим у жорстокі війни за тисячі кілометрів від Італії через проблеми з безпекою на Дунаї та Євфраті. Якщо російські міркування безпеки будуть визнані законною підставою для завоювань на Дніпрі, то незабаром їх можна буде використати і для виправдання завоювань на Дунаї та Євфраті.
Наступні лідери людства
Щоб запобігти новій ері імперіалізму, необхідне лідерство в багатьох напрямах. Майбутній мирний саміт щодо України може стати сценою для двох особливо важливих кроків.
По-перше, європейські країни, деякі з яких можуть стати наступними мішенями російського імперіалізму, мають узяти на себе тверде зобов’язання підтримувати Україну, хоч би як довго тривала війна. Наприклад, у той час як Росія активізує свою кампанію з руйнування енергетичної інфраструктури України, Європа має гарантувати енергопостачання України від електростанцій у країнах НАТО. І незалежно від того, що станеться на американських виборах у листопаді, Європа має взяти на себе зобов’язання надавати Україні гроші та зброю, необхідні їй для подальшого самозахисту. З огляду на ізоляціоністські тенденції Республіканської партії та інших верств американського суспільства, Європа не може розраховувати на те, що Сполучені Штати візьмуть на себе цю важку ношу.
Такі зобов’язання — єдине, що може переконати Росію почати серйозні переговори про мир. Росія багато втрачає від затяжної війни. З кожним місяцем війни мрія пана Путіна про перетворення своєї країни на велику державу згасає, тому що ворожість України щодо Росії поглиблюється, залежність Росії від інших держав зростає, а Росія все більше відстає в ключових технологічних перегонах. Затягування війни загрожує перетворити Росію на китайського васала. Проте, якщо Путіну здасться, що європейці втомилися підтримувати Україну, він зволікатиме, сподіваючись остаточно завоювати країну. Тільки коли стане зрозуміло, що Європа налаштована на довгострокову перспективу, можна буде почати серйозні мирні переговори.
Другий важливий крок — посилення лідерства неєвропейських країн. Такі держави, що сходять, як Бразилія, Індія, Індонезія та Кенія, часто критикують західні держави за минулі імперіалістичні злочини, а також за нинішню некомпетентність і фаворитизм. Критикувати справді є за що. Але краще посісти центральне місце і вести за собою, ніж стояти осторонь і грати в «вотебаутизм» (тактика, що широко використовувалася СРСР і заснована на дискусійному прийомі tu quoque (з лат. — «І ти теж») або підміні тези — відповідь на аргумент за допомогою зміни об'єкта обговорення з метою сфокусувати увагу на тому, що хтось чинить неправильно, після чого слідувала згадка будь-якою мірою схожих подій у Західному світі, що виправдовувало предмет критики шляхом використання смислової підміни — NV).
Незахідні держави повинні діяти на захист міжнародного порядку не для того, щоб прислужитися Заходу, який слабшає, а для власної вигоди. Це вимагатиме від таких держав, як Бразилія та Індія, витрачати політичний капітал, йти на ризик і, якщо все інше не вдасться, стати на захист міжнародних правил. Це коштуватиме недешево, але ціна бездіяльності буде набагато вищою.
У вересні 2022 року прем'єр-міністр Індії Нарендра Моді сказав Путіну, що «сьогоднішня епоха — не епоха для війни». Згадуючи пізніше про їхню розмову, Моді додав, що сьогоднішня епоха — «це епоха діалогу і дипломатії. І ми всі повинні зробити все можливе, щоб зупинити кровопролиття і людські страждання». Минуло багато місяців відтоді, як Моді висловив ці почуття. Якщо світові лідери не вдадуться до рішучих дій, схоже, що епоха діалогу закінчиться і настане нова епоха необмежених воєн.
Тому лідери з усього світу мають узяти участь у майбутньому саміті та працювати разом, щоб домогтися справедливого і міцного закінчення війни. Забезпечення миру в Україні поставить цих лідерів у становище глобальних першопроходців, яким можна довірити врегулювання інших конфліктів, розв’язання проблем зміни клімату і штучного інтелекту, який виходить з-під контролю, а також керівництво людством у неспокійному XXI столітті.
Переклад NV
Оригінал читайте на The Economist
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
