29 грудня Росія завдала найбільшого ракетного удару по Україні з моменту початку повномасштабного вторгнення. 2 січня від настільки ж масштабної атаки постраждали школи, лікарні та житлові будинки по всій Україні. Наступного дня після православного Різдва — росіяни обрушили на Україну ще один ракетний шквал. Усі разом ці атаки послужили сигналом: президент Росії Володимир Путін не зацікавлений у переговорах, припиненні вогню або угоді у форматі землі в обмін на мир. Хоча він не може здолати Україну воєнним шляхом, Путін тепер вважає, що може продовжувати тиск, руйнувати цивільну інфраструктуру країни, чекати, поки союзники втомляться, підбурювати українську громадськість до виступу проти уряду, а потім перемогти за замовчуванням.

Часто цю нову фазу боротьби називають «війною на виснаження», ніби єдине, що визначить результат, — це кількість куль. І хоча кількість куль справді має значення, війна має й важливу наративну та психологічну складову. Поряд із бомбардуваннями кремлівські чиновники телеграфують усім — західним політикам і журналістам, Україні, російському народу, —