Чого прагне Палестина?

У той час як США відкривали нове посольство в Єрусалимі, насилля у Секторі Гази набувало обертів. Ця подія об’єднала проблеми нинішньої політики та протиріччя, що довгий час закипали в регіоні. Ізраїльські сили відкрили вогонь по протестантах і, як повідомляють у Палестині, вбили десятки та ранили понад сотню людей.

14 травня Ізраїль святкує 70-ту річницю свого заснування. 15 травня для палестинців відоме як «накба», або катастрофа. Того дня ізраїльтяни трагічно вислали з дому сотні тисяч палестинців. Ця подія визначила їхнє бездержавне майбутнє та окупаційний режим, який став основою національної ідентичності. Наслідки переміщення палестинців з батьківських земель досі залишаються нерозв’язаними. Це допомагає зрозуміти вчорашні події на кордоні з Сектором Гази.

Починаючи з 30 березня там розпочались протести під назвою «Велике березневе повернення», під час яких сотні в основному обеззброєних молодиків протистояли прикордонникам та ізраїльським силам. Люди блокували доступ до найближчих поселень, тобто території нинішнього Ізраїлю, звідки і депортували чимало сімей у 1940-х. Щонайменше 37 протестантів загинули, а понад 4 000 були поранені. Демонстрації, кульмінація яких відбулась напередодні 15 травня, зійшлись в часі з відкриттям посольства США в Єрусалимі, що може перетворитись на чергову історичну гарячу точку. Якщо не зараз, то з часом. І поки ми будемо обговорювати політичні та культурні наслідки накби, спокійність та стабільність покинуть Ізраїль, а потім і решту Близького Сходу.

Більшість палестинців перетворили своє право на повернення у фетиш

Щоб зрозуміти сутність накби, потрібно насамперед збагнути її масштаби. Перед тим, як усе трапилось, на цій території існувало велике, закостеніле, більшою мірою стародавнє арабське суспільство, переважна частина якого через кілька місяців стала єврейською Державою Ізраїль. У пам’яті це було так: сьогодні стояло одне, а завтра вже інше. Ціле суспільство, за винятком відносно невеликих поодиноких груп, просто зникло.

Після Першої Світової війни Ліга Націй розбила Османську імперію на території, що відійшли різним колоніальним силам. Землі, які сьогодні належать Ізраїлю та окупованій Палестині, перебували під британським протекторатом. Такий розподіл мав конкретну, хоч і суперечливу мету: на той момент Великобританія вже засвідчила свою підтримку новому сіоністському руху, що прагнув створити «національний дім для єврейського народу» у Палестині. Мандат підтвердив наміри Великобританії, от тільки не визначив, що означає такий «національний дім», як єврейська держава, на практиці.

На сторінках Пакту Ліги Націй під метою мандату розуміли забезпечення умов для «добробуту та розвитку» людей, що населяли ті території. Проблема полягала в тому, що у 1922 році майже 90% населення Палестини були арабськими мусульманами та християнами, у той час як євреї налічували 11%. Іншими словами, ідея «опіки» над людьми, що там проживали, фактично передбачало їхню підготовку до незалежності та суперечило перетворенню Палестини у «національний дім для єврейського народу». Однак саме так було задокументовано. Що в британській Декларації Бальфура, що в мандаті палестинську більшість називали «існуючими неєврейськими спільнотами» з «громадянськими та релігійними правами». Але не політичними.

Це означало, що британські лорди майже завжди були на ножах з місцевим арабським населенням, а подекуди і з єврейськими лідерами також. Та на кінець Другої Світової війни, коли британський мандат втратив свою дію, склад населення зазнав суттєвих перетворень: більше 68% людей вважали себе арабами, решта 32% – євреями (понад дві третіх яких були народжені за кордоном). Тоді ще зелена ООН запропонувала розділити управління територією між арабами та євреями. Та навіть у запропонованому проекті єврейської держави, куди б увійшов максимальний відсоток євреїв, усе ж існувала фактична арабська більшість. Навіть після десятиліть еміграції останніх так і не змогли «викроїти». Араби, а особливо палестинці, обурено відхиляли такий поділ: вони не хотіли ділити свою землю навпіл з єврейською меншиною. […]

Напруження між спільнотами, так само як між ними та британською владою, наростало ще в 30-40-х, включаючи арабські бунти 1936-1939 років. Але як тільки стало очевидно, що Великобританія хоче віддати Палестину, обидві сторони почали тягти ковдру на себе. Восени 1947-го протистояння перейшло у відкритий військовий конфлікт. Це і стало основою для накби. […]

Після етнічних чисток, убивств та паніки близько 800 тисяч палестинських арабів або втекли, або були депортовані. Ті, що лишилися, складали близько 18% населення Ізраїлю і наступні 20 років жили в умовах військового стану. […] Їхні міста та селища знесли або перейменували. Власність, відповідно до нових законів, вилучили. Більше того, жодному з палестинців, будь він утікачем чи депортованим, не було дозволено повернутись назад. Більшість палестинців, які покинули свої домівки у період між 1947-1948 роками, вірили, що одного дня боротьба стихне і, якими б не були її результати, вони зможуть повернутись.

Це були просто ілюзії. Палестинці пішли, а нова держава Ізраїль розцінила їх відсутність як дар богів, що і дало привід для раптового виникнення держави, єврейської за складом. […]

І хоча палестинці мають здебільшого спільну культурну спадщину з іншими арабами, їхня історія, а зокрема накба та її безкінечне продовження, завжди чітко відділяла цей народ від решти арабського світу. Всі палестинці, включаючи тих, хто лишився в Ізраїлі, мають однаковий досвід. І попри те, що сьогодні більшість живуть або у вигнанні, в умовах ізраїльської окупації чи, в кращому варіанті, як громадяни другого сорту в самому Ізраїлі, – їхня соціальна, політична та історична ідентичність обертається виключно навколо накби. […]

Утворену прірву не залатати. Держава Ізраїль – це та реальність, яка не зникне. Більшість палестинців перетворили своє право на повернення у фетиш і, як з моральної, так і з правової точки зору, ці люди безсумнівно праві. Та у політичному вимірі вони не мають ані шансу на повернення – хіба що в крихітній, суто символічній кількості. Після десятиліть безрезультатної боротьби та взаємного насилля, палестинці прийшли до гіркого висновку, що накбу не скасувати, та і не виправити. Вони прийняли ту дводержавну реальність, де Палестина розташована на окупованих у 1967 році Ізраїлем територіях як єдиноможливий варіант. Але навіть це виявилось недосяжним.

Накбу неможливо обговорювати, допоки решта світу, а особливо Ізраїль, не визнає її існування та значення. І ті події насправді мають мало що спільного з Голокостом. Євреї і палестинці – це два народи, чий світогляд визначили історичні травми. Різниця лише в тому, що через заснування та розбудову власної держави євреї одужують, у той час як підневільні палестинці живуть у засланні чи під окупацією, їхня травма продовжує боліти.

І це особливо актуально для Сектора Гази, яка стала проклятою в’язницею під відкритим небом для майже двох мільйонів людей, що тісно населяють цю територію. Гуманітарна криза та усюдисущий відчай стали настільки обтяжливими, що навіть ізраїльські чиновники визнали Сектор Гази діючою бомбою людського горя. Вона не вибухнула 15 травня, але скоро цей час настане.

Для більшості палестинців накба – це не так історична пам’ять, як щоденний живий досвід. Без цього усвідомлення важко зрозуміти перспективи Палестини, покласти край конфлікту, накбі та, кінець-кінцем, дозволити євреям та арабам, а заразом і цілому світу, рухатись вперед.

Повний текст читайте на the Atlantic

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени