Путін втратив Україну назавжди

11 лютого, 18:20
21106
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

І те, що з 7 лютого 2019 року курс на вступ в НАТО і в ЄС закріплено в українській конституції  лише юридичне закріплення факту, що відбувся

Пам'ятаєте, як Володимир Путін з фірмовою знущальною інтонацією на запитання Ларрі Кінга: «Так що ж сталося з підводним човном?» – відповів: «Він потонув»?

Так ось, на запитання: «Так що ж трапилося з Україною минулого тижня?» – я відповім: «Вона відпливла».

Все, немає її більше з росіянами. Путін втратив її назавжди. І те, що з 7 лютого 2019 року курс на вступ в НАТО і в ЄС закріплено в українській конституції – лише юридичне закріплення факту, що відбувся.

Поки Путін все чекав, що в Києві до влади прийдуть по-справжньому проросійські політики –і тут навіть Янукович його підвів, все косив одним оком в бік європейців, все робив вигляд, що може, якщо щось не так, міцно подружитися з Європою і навіть з Америкою; поки російські політики, дипломати і телепропагандисти конструювали віртуальну нереальність, займалися міфотворчістю і просто брехали, розповідаючи небилиці про кривавий військовий переворот, про неконституційне захоплення влади, про розіпнутих хлопчиків, кровожерливих жідобандерівців, правосеків, укрофашистів, уніатів і розкольників, які тероризують мирних жителів, особливо тих , хто говорить російською, мало не по всій Україні, справжня Україна жила своїм, зовсім іншим, реальним життям.

Це – цивілізаційний вибір

Вона вела, по суті, відкладену на чверть століття війну за незалежність, в окопах якої солдати і офіцери, між іншим, говорять і українською, і російською, а російськомовні громадяни країни, нарешті, масово визначилися зі своєю самоідентифікацією: ми – українці, ми – громадяни України, ми – патріоти України.

Ці останні неповні п'ять років Україна жила непросто, часом – важко, за ці роки бувало всяке – і успіхи, і невдачі, і розчарування в колишніх кумирах, а іноді й шарахання з боку в бік. Але при цьому країна жила, розвивалася, приходила до тями після Криму і російської агресії на Донбасі, окупації частини української території, і все далі відпливала від Росії, як повільно відпливає від крижаного материка величезна відколота крижина: спочатку з'являється тільки ледь помітна тріщина, потім вона стає все ширше і ширше, і ось, нарешті, крижина відпливає назавжди. На захід. В Європу.

І нехай говорять, що Україну там ніхто не чекає. 
По-перше, це не зовсім так. У 2008 році в Бухаресті на саміті НАТО серйозно розглядалася можливість надання Україні ПДЧ (Плану дій щодо членства в НАТО), а в 2010 році Європарламент прийняв постанову – яку ніхто не скасовував – про те, що Україна має право претендувати на членство в Євросоюзі.

Я пам'ятаю, як зовсім недавно скептики відмовлялися вірити, що громадянам України дадуть право безвізових туристичних поїздок в країни шенгенської зони. А тепер окремі країни ЄС вже почали видавати українським громадянам робочі візи, за якими вони можуть легально їздити на заробітки в Європу. Ніхто не вірив, що США почнуть поставляти в Україну летальну зброю, включно з відомими «Джавелінами» – суперсучасними протитанковими ракетними комплексами, проте ж ці поставки почалися.

Процес пішов, як часто любив говорити Михайло Сергійович Горбачов.

Процес буде довгим. Вступу в ЄС і особливо НАТО Україні доведеться добиватися багато років наполегливої праці – тут немає ніяких ілюзій. Але, між іншим, і балтійські країни не відразу вступили в обидві організації, хоча вони-то у багатьох відношеннях були куди ближче до Заходу, ніж сьогоднішня Україна.

Але для України стратегія євроатлантичної інтеграції – не кон'юнктурні зовнішньополітичні маневри в стилі Путіна, який спершу ворогував з Америкою, потім дружив взасос, потім знову ворогував, потім намагався знову подружитися при Трампі, але не вийшло.

Це – цивілізаційний вибір.

Між іншим, почалося це не вчора. Коли я майже одинадцять років тому приїхав працювати і жити в Україну, не припускаючи ще, як складеться і моє життя, і відносини між двома країнами, то я дуже скоро зрозумів, що Україна – зовсім інша країна. При всій зовнішній схожості наших культур, традицій, звичаїв, мов.

Притому, що на випадкового візитера з Росії ще й діє оманлива російськомовність багатьох міст і містечок України, включно з Києвом, хоча тут, по правді, молодь вже набагато більше говорить українською, ніж десять років тому – природним чином з'явилося нове покоління. І це добре, це правильно, це нормально.

Спікер російського МЗС Марія Захарова може скільки завгодно вправлятися в дотепності щодо «торжества демократії» в Україні через те, що українська влада вирішила, що не пустить на вибори російських спостерігачів. А її високе начальство роздратоване. Але ви посудіть розсудливо: могли б ви, наприклад, уявити собі японських спостерігачів на президентських виборах у США в 1944 році?

А торжество демократії – вже вибачте за пафос – в Україні має-таки місце. 44 особи офіційно зареєстровані як кандидати в президенти України на прийдешніх 31 березня виборах, і серед них – всі без винятку головні конкуренти чинного глави держави Петра Порошенка. Ніхто не намагався зняти їх з дистанції. І цим все сказано. 

Ніколи не говори ніколи, говорить давня мудрість. 
Хто міг подумати, що США і Велика Британія, що колись десятиліттями воювали між собою через прагнення північноамериканських колоній британської корони отримати незалежність, через століття стануть найближчими союзниками?! Хто міг подумати про це, наприклад, в 1814 році, коли – через тридцять вісім років після проголошення незалежності США – британці в черговий раз пішли війною на американців, захопили Вашингтон і навіть спалили Білий Дім і Капітолій?! Але ж стали.

Хто міг припустити, що Франція і Німеччина виявляться найближчими союзниками в Європі після стількох воєн і взаємних принижень?!

Що, нарешті, між Німеччиною і Росією будуть такі добрі відносини? При тому, що був час – я його пам'ятаю – коли люди старших поколінь, які пережили війну з Німеччиною, а то і дві, не могли навіть чути звук німецької мови...

Хто знає, можливо, коли-небудь, через десятиліття або століття, Україна знову буде дружити або, принаймні, добросусідствувати з Росією – від географії ж нікуди не дінешся. Однак подібні відносини, я впевнений, можуть відновитися тільки на рівних. І тільки за повної взаємної поваги і пошани.

А громадяни Росії, заможніші, навіть будуть купувати нерухомість в Україні, як нині в колишній радянській Латвії, щоб за це отримати посвідку на проживання в країні Євросоюзу.

Текст опублікованоз дозволу автора 

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Стань автором

Якщо Ви хочете вести свій блог на сайті Новое Время, напишіть, будь ласка, листа на адресу:

nv-opinion@nv.ua

Вибір редакції

Події

Сьогодні, 07:10

article_img
Сестри Кім Кардаш'ян. Естетична медицина в Україні перетворилася на масове захоплення
Політика

Сьогодні, 14:19

article_img
Кравчук зізнався, чому не став радянським дисидентом
Політика

Сьогодні, 13:41

article_img
Політолог розповів, наскільки Зеленський залежний від Коломойського