Росія втрачає Південний Кавказ. Який реванш задумали в Кремлі
Втрата впливу може змусити Путіна посилити позицію на українсько-російських мирних переговорах, які намагається організувати Трамп
Мирна угода між Вірменією та Азербайджаном, про яку нещодавно було оголошено в американському Білому домі, стала, напевно, найяскравішим на сьогодні сигналом, що жорстке втручання президента Росії Владіміра Путіна у справи Південного Кавказу послабило, а в деяких випадках навіть знищило, контроль Росії над регіоном. Оскільки Путін сприймає світову політику як гру з нульовою сумою, ця втрата впливу може змусити його посилити позицію на українсько-російських мирних переговорах, які намагається організувати президент США Дональд Трамп.
Роль Америки в досягненні угоди між Вірменією й Азербайджаном стала приголомшливим сюрпризом для всього регіону. Ще не так давно здавалося, що Азербайджан, Вірменія та Грузія повертаються до сфери впливу Росії. Утім, Кремль не віддасть із легкістю контроль. Там вважають, що найнадійніший спосіб зберегти вплив на сусідів — змушувати їх конфліктувати і спиратися на посередництво Росії.
Вважається, що у Вірменії, де прем'єр-міністр Нікол Пашинян намагається рухатися до інтеграції з Євросоюзом, Кремль виношував плани змови з метою поставити при владі проросійську маріонетку і відновити війну з Азербайджаном через спірну територію Нагірного Карабаху.
Кремль не віддасть із легкістю контроль
Путін і його оточення були явно впевнені, що у них є інструменти впливу на цей режим. Вірменська опозиція налаштована проросійськи і сповнена реваншизму щодо Азербайджану, і в Росії були способи посилити табір противників Пашиняна за допомогою проросійських релігійних лідерів Вірменії та російських мільярдерів вірменського походження. Але їхні інтриги провалилися.
Суттєво інша ситуація в Азербайджані, де основні опозиційні сили — партія Народний фронт Азербайджану (НФА, яку я очолюю) і союзна їй Національна рада — виступають за інтеграцію в євроатлантичне середовище і відкидають співпрацю з російською владою. Кремль, як і уряд Азербайджану, схоже, сильно боїться зростання сили прозахідної опозиції і тому готовий підтримувати репресивну тактику влади цієї країни.
На відміну від Пашиняна, президент Азербайджану Ільхам Алієв виступає проти євроатлантичної інтеграції та залишається відкритим до ідеї збереження альянсу з Кремлем, але за умови, що той із повагою ставитиметься до його особистих інтересів і не принижуватиме або не послаблюватиме його всередині країни чи на міжнародній арені.
І тому, навіть незважаючи на мирну угоду з Вірменією, Росія, напевно, намагатиметься не повалити Алієва, а буде тиснути на нього, щоб знову підпорядкувати.
Інші труднощі пов’язані з Грузією. Кремль, безсумнівно, задоволений нинішнім урядом партії «Грузинська мрія», з огляду на його репресивну внутрішню політику й антизахідну риторику. Але оскільки Росія вже давно окупує 20% грузинської території, уряду доводиться рахуватися з різко антиросійськими суспільними настроями.
До укладення вірмено-азербайджанської угоди врегулювання з Грузією виглядало як останній акт реваншизму Путіна на Південному Кавказі. Поки уряд Грузії залишається під владою Бідзіни Іванішвілі, олігарха, який заробив статки в Росії, Путін може бути впевнений, що ця країна буде співпрацювати.
Якби Кремль зміг домогтися незаперечного панування над Вірменією та Азербайджаном, подібна демонстрація регіональної гегемонії дозволила б уряду Грузії поставити громадян перед жорстким вибором: підкоритися Росії (як це зробила Білорусь) або зазнати ризику подальшої окупації.
Але тепер, коли вірмено-азербайджанське доміно впало, Путіну доведеться переглядати свої плани. Є переконливі дані, що Кремль займався мобілізацією лідерів проросійської опозиції у Вірменії за кілька тижнів до укладення угоди з Азербайджаном. Ця п’ята колона, налаштована проти Пашиняна, складена з прокремлівських релігійних діячів і підтримувана російським мільярдером вірменського походження Самвелом Карапетяном: вони навіть звернулися до армії Вірменії повалити уряд.
Але Пашинян виявився рішучішим і пильнішим, ніж багато хто (включно з Кремлем) очікував. Він не тільки запобіг спробі перевороту, а й посилив антиросійські настрої у Вірменії, що допомогло протиснути угоду з Азербайджаном.
Тим часом Кремль почав тиснути на азербайджанців у Росії, улаштувавши масові арешти, тортури і депортації. Імовірною метою була загроза Алієву посилити соціальні заворушення в країні через приплив репатріантів. Але ці інтриги теж не принесли бажаних результатів. Азербайджан відповів затриманням російських громадян у Баку й інших містах, а громадська думка різко розвернулася проти Росії.
Кремлівські стратеги, напевно, сподівалися, що ідеологічна близькість Алієва до Путіна (обидва проти демократії та впливу Заходу) допоможе досягти згоди. Але Алієв зрозумів, що Путін шукає важелі, які зможе смикати в будь-який момент для ослаблення контролю Алієва над владою.
Алієв не має наміру ділитися контролем над Азербайджаном — навіть із Путіним. Відповідно, згода на мирні домовленості з Вірменією за посередництва США і на розширення впливу Вашингтона в регіоні стала виглядати безпечнішою ставкою, ніж посилення опори на Путіна. Утім, з огляду на величезні запаси корисних копалин й енергоносіїв у Азербайджану, Росія навряд чи просто змириться з цими невдачами. Вона шукатиме нові способи тиску.
На цьому критичному роздоріжжі США, країни НАТО, Євросоюз і Захід загалом повинні постаратися консолідувати мир, що зароджується на Південному Кавказі. Це означає, що треба надати істотну підтримку регіону, щоб покласти край спробам Росії встановити тут своє панування.
Але що найважливіше, міжнародне співтовариство має однозначно засудити підтримку (й організацію) Росією спроби перевороту у Вірменії, а також поточну кампанію тиску на Азербайджан. Публічні заяви лідерів НАТО і ЄС на підтримку прагнення Південного Кавказу до євроатлантичної інтеграції суттєво допоможуть регіональним зусиллям, спрямованим на звільнення від російського впливу.
Крім того, треба посилити міжнародний тиск на уряд Грузії, що має провести демократичні реформи, і на Алієва, якого слід відверто поінформувати, що звільнення політв'язнів і гарантії свободи преси, зібрань й асоціацій є критично важливими для зміцнення незалежності Азербайджану.
У кожному разі абсолютно необхідно припинити внутрішні репресії та зміцнити демократію, щоб отримати значущу підтримку Заходу в протистоянні тиску Росії. У підсумку бажання Путіна встановити панування над Південним Кавказом може призвести до зворотного ефекту — до повної втрати впливу.
Щоб домогтися такого результату, лідери регіону повинні діяти відповідально, а населення повинно бути готове піти на жертви заради демократії і свободи, тоді як офіційні особи Заходу мають продемонструвати далекоглядність, розсудливість і сміливість.
NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікація повної версії тексту заборонена
Copyright: Project Syndicate 2025
