Прокидайтесь, активісти

Президентські вибори в Україні викликали бурю емоцій та обговорень серед активістів громадського сектору. І багатьох обурило навіть не те, що Зеленський переміг, а те, що значна частина українських громадян обрали президентом людину, яка публічно не роз’яснила чіткої програми, стратегії розвитку держави та не відповідала іншим раціональним вимогам свідомого виборця. Але ж громадянська свідомість, відповідальний вибір, соціальна активність – це те, що роками розвивають в суспільстві представники громадського сектору.

Та 18 мільйонів виборців вирішили поставити все на «зеро». Не дуже слухали лідерів громадянського суспільства та не надто розпитували Зеленського про його стратегію, команду, плани щодо внутрішньої і зовнішньої політики.

Чи це вирок нашому суспільству? Ні, але хороший wake-up call для громадського сектору для того, щоб переглянути свої переконання, підходи та інструменти просвіти.

Чи довіряють громадському сектору?

Рівень довіри до громадських організацій високий – приблизно 40%, особливо якщо порівнювати з урядом, який має катастрофічні 9%. Згідно з дослідженням КМІСу за 2018 рік, навіть попри те, що рівень довіри до волонтерів і громадських активістів дещо знизився за останній рік, він все одно залишається одним з найвищих.

Довіра – це соціальний капітал, але таке враження, що у недержавного сектору він радше віртуальний і дуже мало капіталізований. Припускаю, нам довіряють, тому що ми робимо хороші справи і «роздаємо» їх безкоштовно: гуманітарну допомогу, тренінги і семінари, заміняємо державні функції захисту. І ця довіра не означає, що ми маємо суспільний авторитет.

Як це перевірити? Подивитися, чи ця довіра підкріплена взаємодією громадян із громадськими організаціями і рухами. Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва зазначає, що «незначна частина громадян вважає себе залученою до активної громадської діяльності, причому цей відсоток протягом 2013–2018 років стабільно становить 8–10%». Тобто попри високий рівень довіри, кількість активних громадян не зростає.

Де ми помилилися?

Питання «елітарності» громадського сектору піднімали не раз. Йдеться не про те, що потрапити туди складно, а про виокремлення громадського сектору в окрему субкультуру, соціальне середовище, «бульбашку». Ми сформували середовище однодумців, свою зону комфорту, де розуміють, що таке «зрада», «симулякр», «аутпути і аутками», «суспільна трансформація», «ньюзмейкери» і «агенти змін». Нам цікаво сперечатись, вибудовуючи гіпотези і концепти. Та, як виявилося, більшість в суспільстві нас не розуміє. Чи навіть не чує і не звертає увагу. 

І одна справа, коли ми сперечаємось між собою, аби знайти відповіді на власні питання, й інша – коли пишемо просвітницькі публікації, які наче мають на когось вплинути і щось змінити, але пишемо це мовою, яка не доступна більшості. Напевно, це ілюзія, що ми, громадські активісти, є лідерами думок для суспільства. Закриті в своїй інформаційній бульбашці, ми переконані: це «вони» – баласт, що тягне всіх назад, і це «вони» мають підтягуватися до нашого просунутого рівня, ставати свідомими під час наших семінарів, наповнюючи статистикою наші бездоганні звіти.

Та ми ж просунуті, й розуміємо: в країни складна ситуація з освіченістю, більшість знаходиться у стані виживання. То чому ж тоді ми не можемо відповідно адаптувати нашу діяльність? Зараз критично важливо активно шукати можливості для кращої взаємодії з громадянами. Ми не можемо ефективно існувати, якщо в нас «немає ресурсів» на перезавантаження розуміння наших громадян.

Нам треба оновлення

Аби бути ефективним, необхідно постійно і швидко змінюватись. Удосконалювати своє розуміння потреб «клієнта», розуміти його. Якщо виборча кампанія Зеленського була для людей інтерактивною, сучасною та надихаючою, то чи не наївно вважати, що ми зможемо конкурувати з нею своїми фліп-чартами, кава-брейками і закликами до самопожертви?

Скільки громадських організацій зараз мають свій YouTube канал та розвивають його як окрему платформу, а не архів нудних відео? Як організація, що спробувала це зробити (у нас не дуже вийшло), ми знаємо як це непросто і як мало міжнародних фондів готові підтримувати таку діяльність. Але якщо ми хочемо, щоб нас дивились і слухали, нам треба не тільки навчитись робити сторіз, а і постійно тримати руку на пульсі сучасних змін та технологій.

Мені не просто це писати, бо я раніше вважала інакше. Та я впевнена: підхід до просвітництва має змінитись. Якщо раніше ми дотримувались формату 80/20, де 80% – це розумна інформація, і 20% – якісь розваги, то зараз усе треба обернути навпаки. Ми маємо шукати привабливі форми й акуратно запаковувати туди сенси, аби бути хоча б на 5% почутими.

Президентські вибори-2019 продемонстрували: ми, українське суспільство, все ще не оволоділи базовими навичками і знаннями, необхідним для життя в демократії. І це поступовий, повільний процес. Як би болісно це не було усвідомлювати громадському сектору, та нам треба змінити швидкості та переглянути мапу руху. Аби бути лідерами громадської думки, нам треба знайти такі форми взаємодії та комунікації з різними групами населення, які були б помітними та зрозумілими у полі легких та швидко доступних комунікацій. Інакше яке ми тоді громадянське суспільство?

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени