Найбільше за майже півтора року великої війни мене здивувало, як швидко відбулася адаптація української адміністрації до нових умов. Мова про Володимира Зеленського і тих, хто найближчий до нього. Те, як відреагує українське суспільство, було більш-менш зрозуміло. І те, у чому українців найбільше недооцінювали як росіяни, так і на Заході, теж було добре помітно. Ми знали, що наші інститути слабкі, але сильніші, ніж про них думають. Ми знали, що наші мережі невидимі, але реальні. Ми знали, що спосіб, яким чином ми можемо взаємодіяти один з одним, організовуватися і чинити опір, не вкладається в звичні моделі як для наших ворогів, так і для наших партнерів. А от персональний чинник Зеленського був до самого останнього моменту невідомий. Він проявив себе, суттєво перевищивши очікування, які були в суспільстві про нього як лідера. І я думаю, що він дав дуже чітку відповідь тим його критикам, які найбільше боялися не так зміни Порошенка на Зеленського, як того, що ця зміна може виявитись фатальною для державності у випадку війни. Це мене найбільше вразило.

Найбільше розчарувала неготовність політичних еліт до переформатування відносин. Широкомасштабне вторгнення стало переділом епох. І немає сенсу тягнути старі образи в нові епохи, тому що вони просто обнулять всю спадщину цих політичних сил. Нещодавно вперше заступник голови Верховної Ради на публічній презентації сказав про те, що радий продовжити внески попередніх політичних поколінь, які щось там робили. Я думаю, що це є той спосіб думання, який набагато продуктивніший, ніж постійне кусання одне одного з боку табору Зеленського, табору Порошенка. На жаль, воно не тільки продовжується, воно продовжується в найгірших публічних формах. Це дуже розчаровує і не відповідає тому рівню поведінки, який очікується від теперішніх лідерів.

Українці часто обманюють, даючи відповіді соціологам, коли їх питають, як їхні справи,