Те, що буде написано нижче, можна було б віднести до розряду «альтернативної історії» та іншого «якби ж то».

Не дає спокою один факт, багатьма вже забутий. Навесні 2014 року «маніфестації протесту» під російськими прапорами, за участі та під керівництвом російських гастролерів, відбувалися не тільки в Донецьку і Луганську — були вони і в Харкові, і досить потужні. Тоді в тривожних новинах практично на рівних фігурували не дві, а три області. І загроза сепаратизму в Харкові була не менш реальною, ніж у двох обласних центрах Донбасу.

Тільки на відміну від Донецька і Луганська, хвилю сепаратизму в Харкові вдалося зупинити — досі до кінця не дуже зрозуміло, як це вийшло, але керівництво області та обласного центру несподівано зайняло жорстку проукраїнську позицію. Так, купивши тим самим собі індульгенції у тодішньої нової влади, змусивши її почуватися зобов’язаною їм і багато в чому поклавши початок політиці «договорняків». Але результат в даному випадку є загальновідомим: Харківська область повністю залишилася підконтрольною центральній владі, і жахи війни на її територію так і не прийшли.

А далі з Москви, а в унісон з нею з окупованих Донецька і Луганська, стало лунати слово «Новоросія» — давно забутий термін, що в радянські часи використовувався тільки в спеціальних історичних публікаціях. Доходило до смішного: люди в Донецьку (говорю про відомі особисто мені випадки) пафосно вигукували: «Ми — не Україна, ми — Малоросія!». Маючи на увазі цю саму «Новоросію». Настільки незвичну для них, наскільки раніше ніколи не чутим був цей термін.

Я і сам часто бував на Донбасі з самого раннього дитинства, у мене завжди були там близькі родичі, чимало спілкувався я і з випадковими співрозмовниками і можу підтвердити: до 2014 року слова «Новоросія» на Донбасі я не чув жодного разу. Навіть від тих, хто стверджував, що «Донбас — не Україна». В Одесі, в Миколаєві, в Херсоні це слово можна було почути — але не в Донецьку і не в Луганську.

Російській пропаганді вдалося небачене: за лічені тижні вона змогла переконати жителів Донбасу, що «Новоросія» — це про них, нав’язати їм нову для них самоідентифікацію.

Але Харків — не Донецьк і не Луганськ. «Харків — місто студентів» — далеко не пусте твердження, в місті великий відсоток цілком освіченої публіки. А крім того, Харків — це історична Слобожанщина, а ніяка не Новоросія. Цей факт у місті й області завжди був загальновідомим. Переконати харків'ян, що вони раптом стали новоявленою «Новоросією» — це, думаю, було б вкрай нелегко.

Але справа в тому, що саме Харків — найбільше та економічно найважливіше місто «Півдня і Сходу». І якби Росії вдався план із захоплення Південно-Східної України (російськомовної, що традиційно голосувала за Партію регіонів), то столицею її, найімовірніше, був би не Донецьк чи Луганськ, а саме Харків. Всі інші варіанти викликали б у харків'ян протести. Та й, крім того, а яке ще місто? Одеса розташована занадто далеко від Росії, зате підозріло близько до «капосного» Заходу, та й історичні традиції Одеси — аж ніяк не ходити строєм під російські марші.

Не дарма ж за Януковича так нав’язливо нагадували про те, що «Харків — перша столиця України». Не «Новоросії», зауважте!

А ще зовсім не дарма російська пропаганда так нав’язливо стверджувала (та робить це і понині), що в 2014 році в Києві нібито стався «антиконституційний переворот».

Отже, яким би був можливий хід подій, якби тоді, навесні 2014 року, Росії вдалося відрубати ще й Харків? Цілком можливо, що Росія офіційно оголосила б київську владу «нелегітимною». Цілком можливо, що саме в Харкові вона створила б «законний уряд» України, від початку і до кінця маріонетковий. І дуже можливо, що цей «законний уряд» тут же попросив би Кремль ввести в Україну війська і повалити київських «самозванців».

І тоді ні про яку «Новоросії» б не йшлося. Не йшлося б і про «гібридну війну» — Росія цілком відкрито почала б агресію з метою «звільнити Україну від України». Вона, ні за кого не ховаючись, пішла б у наступ — на Київ.

Саме так було в Україні в кінці 1910-х-початку 1920-х років. Саме так було у Фінляндії на початку Другої світової війни. Саме так було в Афганістані за Брежнєва. Це — перевірений Росією прийом: створювати маріонетковий квазіуряд, який «просив» би Москву про військову допомогу.

І не випадково тоді, на початку 2014 року, Держдума Росії прийняла закон про можливість військової операції проти України.

І, до речі, було б зовсім непогано, якби в оточенні президента хтось нагадував йому не тільки про факти, що відбулися, а й про альтернативні, що мають підстави, гіпотези — про те, що Росія, можливо, мала намір і має намір досі, але що їй не вдалося.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ