Про Москву забули. Що робитиме Путін?
Що нестерпно для держави, яка зробила державність, як втілення величі і сили, способом свого виживання? Ворожість, заздрість, страх, агресивність навколишнього світу? Звісно, ні. Для держави найбільш болісно – коли її ігнорують. Не зважають.
Ось тільки недавно Росія була головним героєм світової розмови, як підозрюваний у підриві американської системи. Так, звичайно, неприємно отримати у відповідь санкції. Але завжди є надія знайти спосіб їх обійти при потуранні західних партнерів. Як майже вдалося з турбінами Siemens, коли Siemens завбачливо дивився в інший бік. Крім того, такі неприємності можуть підживлювати державну гордість – ось як ми їх! Перетворити підозрілість і страх навколишнього світу на фактор державності (якщо інших ознак сили замало) – теж може вважатися перемогою.
Але те, що відбувається зараз, це реальний удар по хребту російського самодержавства. Мало того, що світ зайнявся північнокорейською кризою, і Росія зникла з порядку денного. Важливіше те, що для Москви не знайшлося місця за столом, за яким вирішується питання: бути війні чи ні. Причому, біля кордонів Росії. Дивіться самі. Визнаний Москвою гуру і частий гість президента Путіна Генрі Кіссінджер пропонує свої рекомендації, як вирішити північнокорейську кризу. І жодного слова не знаходить для Росії; її просто не існує в його плані.
Для Москви не знайшлося місця за столом, за яким вирішується питання: бути війні чи ні. Причому, біля кордонів Росії
«Найважливішою передумовою виходу, – каже старий Генрі, –- є «взаєморозуміння між США і Пекіном». Ось так. Ба більше, він попереджає Вашингтон: ніяких спроб зробити Китай «американським« субпідрядником» для здійснення інтересів США. Америка і Китай мають бути рівними партнерами. Це означає нову «біполярність», яка до недавнього часу будувалася на осі - Вашингтон-Москва (принаймні, в російському розумінні). Значить, тепер про Москву можна забути.
Начебто є тут і позитив – навіщо Росії втручатися в це справжнісіньке пекло і перепалку Трампа і північнокорейського Кіма. Але ж це тільки початок і незабаром місце Росії на авансцені займе інша держава. І ми знаємо яка: Китай. Ось уже Трамп і китайський лідер Сі Цзіньпін зідзвонилися і поговорили. Причому, як каже преса, це був Сі, який вселяв Трампу і вчив його «відповідальності». Ось до чого дійшла справа. Не Путін вчить Трампа – а Сі!
Якщо новому американо-китайському тандему вдасться нейтралізувати північнокорейського диктатора (найімовірніше, вдасться), це буде ще один крок до нової реальності. Йдеться непросто про нову біполярність, яка й так існує. Хоча і формально не позначена. Йдеться про те, що вакуум, який почав формуватися, коли Америка стала скорочувати свої глобальні зобов'язання, буде поступово заповнюватися китайським впливом.
Як Кремль радів, що епоха Заходу і Америки завершується. І ось вам – упс! – подаруночок. Піднебесна в ролі глобальної держави, яка буде цікавитися усім світом, а не тільки своїми задвірками. Це щось нове. І для Росії зовсім не в задоволення. Доведеться не раз згадати про Америку – та її наївність, і небажання загострювати, і готовність підтримати нашу державну видимість. Звичайно, через прагматичний розрахунок, щоб не возитися з нашим самоствердженням.
Цікаво, як американська преса, порівнюючи Трампа і Сі, ставить останнього в приклад своєму, як більш «зваженого і передбачуваного» політика. А що? На тлі Трампа та інших лідерів Сі набирає бали.
У Росії є два сценарії зачепитися на авансцені, з якої її виштовхують. Перший – стати відповідальним світовим гравцем, який пропонує реальні, а не уявні рішення. Другий – продовжити бити скло, намагаючись привернути до себе увагу за допомогою залякування. Друге завжди вдавалося краще.
Текст опублікований з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени
