Про мирний план для Донбасу

З вересня 2017 року, коли Путін заявив про готовність обговорити участь ООН у врегулюванні конфлікту, ідея міжнародної миротворчої місії продовжує розбурхувати уяву багатьох західних дипломатів, політиків та експертів, які мають справу з конфліктом на Донбасі, незважаючи на значні ризики і складності її втілення. Варто зазначити, що вже в листопаді 2014 року нюрнберзький політичний аналітик і консультант Андрій Новак першим надав напрочуд ретельний і докладний план реалізації цієї, на той момент ще зовсім новаторської ідеї.

Уряд України направив офіційний запит на введення миротворчої місії ООН на Донбас на початку 2015 року. Відтоді ряд видних аналітиків з різних країн опублікували більш-менш детальні матеріали з докладним викладом перспектив і завдань цього плану, який, як правило, теж передбачає вибудовування нових структур місцевого управління, а не тільки проведення миротворчої операції як такої. Два найбільш всеосяжні аналізи можливостей і перспектив миротворчої місії ООН були опубліковані Міжнародною антикризовою групою (Київ) в грудні 2017 року і Інститутом Хадсона (Річард Гован, Вашингтон) в лютому 2018 року. У цих та деяких інших аналітичних матеріалах описуються різні механізми і перешкоди на шляху реалізації плану, який полягає в розгортанні на Донбасі міжнародної місії в складі військових, поліцейських і цивільних сил за участю ООН, ОБСЄ та/або ЄС.

Переваги такої перехідної миротворчої або навіть «миротворчої» (peacebuilding) місії ООН і міжнародної цивільної адміністрації на Донбасі полягає в двох аспектах. Перше: місія передбачає залучення в конфлікт на Донбасі нейтральної третьої сили, мандат якої виходив би далеко за рамки нинішньої спеціальної моніторингової місії ОБСЄ. Тимчасова місія ООН або об'єднана місія ООН-ЄС-ОБСЄ на Донбасі забезпечила б проміжний період процесу врегулювання конфлікту шляхом створення міжнародної тимчасової адміністрації. На підтримку цієї адміністрації прийшов би досить великий і добре озброєний контингент іноземних миротворчих військ і тимчасових багатонаціональних поліцейських сил. Насправді, саме така схема є єдиним реалістичним способом здійснити на практиці передачу влади над окупованими територіями Донбасу від Москви Києву і відновити базовий суспільно-політичний порядок на території сьогоднішніх так званих «народних республік».

Наслідки можливого загострення російсько-української війни важко вдарили б не тільки по українцях У цьому відношенні Мінські угоди 2014 і 2015 рр. завжди були самі собою недосконалі – факт, який німецький аналітик Андрій Новак вже вловив у листопаді 2014 року. Вони передбачають нереалістично плавний перехід від нинішнього фактичного правління Кремля над де-факто окупованими і воєнізованими Москвою східними районами українського Донбасу до відновлення повного контролю Києва над втраченими територіями. З 2014 року завжди було неясно, як можна буде здійснити цю передачу влади після планованого виведення Росією з українського Донбасу її прихованих підрозділів ЗС РФ, нерегулярних батальйонів, загонів спецслужб і політичних емісарів, а також припинення Кремлем фінансової підтримки для «ДНР» і «ЛНР». Навіть після такого гіпотетичного виведення всіх вирішальних російських окупантів Києву потрібна була б повномасштабна визвольна війна з метою придушення, затримання, роззброєння та/або вигнання залишккових місцевих або новоутворених антиукраїнських воєнізованих формувань, екстремістів і агентів, які були з 2014 року мобілізовані Кремлем і донині, так чи інакше, отримують фінансування, зброю, підтримку, навчання та/або керівництво Москви. Цей перехід здається неможливим без тимчасового, але потужного політичного і збройного втручання таких організації як ООН, ОБСЄ та/або ЄС.

Друга перевага: коли для Москви стійке врегулювання конфлікту - тобто зняття більшості санкцій Заходу – нарешті стане найкращим варіантом, Кремль зможе використовувати цей план для того, щоб зберегти обличчя перед особливо націоналістично налаштованими частинами дезінформувати російського суспільства. Оскільки Росія повинна буде дати свою згоду в Раді Безпеки ООН на розміщення міжнародної збройної миротворчої місії цієї організації, вона зможе на міжнародному рівні впливати на хід роботи місії. Наприклад, Кремль може наполягти на тому, щоб певну ділянку району проведення операції було віддано під контроль контингенту військ ООН з офіційно або негласного союзної Росії держави. Така неформально «проросійська» територія могла б функціонувати як таке собі проміжне сховище і тимчасова захисна зона для бійців з нерегулярних формувань з інших сьогодні окупованих частин Донбасу.

Ще важливіше те, що всередині країни Кремль міг би піднести міжнародну місію на Донбасі як російську «миротворчу» ініціативу з метою допомогти «стражденним» російськомовним жителям східної України. Це тлумачення, безсумнівно, було б грубим перекручуванням реальних фактів, що стосуються ходу і характеру конфлікту на території Донбасу. Проте, розгортання міжнародних миротворчих сил, що отримало схвалення Росії в Раді Безпеки ООН, надало б Кремлю дещо зручний вихід із протистояння – якщо і коли Москва почне визначати для себе такий вихід як доцільний або навіть необхідний. Щоб домогтися від Кремля такої зміни у визначенні значення конфлікту, можливо, потрібно буде не тільки продовжити західні санкції, пов'язані з протистоянням на Донбасі, а й – в силу їх поки що обмеженого успіху – посилити їх і забезпечити їх більш ефективне здійснення.

Протягом ось вже більше чотирьох років дві найбільші держави Європи перебувають в стані затяжної криптовійни (прихованого військового міждержавного конфлікту), яка супроводжується майже щоденними обстрілами з важкого озброєння і щотижневими втратами пораненими або вбитими. Все це відбувається в безпосередній близькості від найбільшої в Європі АЕС в Запоріжжі. Незважаючи на величезну гіпотетичну зацікавленість у врегулюванні і закінченні цього протистояння, увагу Європи до цього, лише на перший погляд замороженого конфлікту, залишається обмеженим. Тоді як деякі установи та діячі Заходу – зокрема, німецька і американська дипломатії, – доклали чимало зусиль до врегулювання конфлікту, більшість європейських політиків, дипломатів і журналістів страждають від хвороби, яку можна назвати «постгеографічним синдромом екстерналізації». Мається на увазі, що Україна знаходиться в безпосередній географічній близькості до ЄС і має з ним довгий кордон. Проте, багато політиків і дипломатів ЄС як і раніше розглядають величезні внутрішні і зовнішні проблеми України як другорядні для європейської стабільності, безпеки і процвітання.

Наслідки можливого загострення російсько-української війни і подальший можливий крах української держави, якай і без того страждає, важко вдарили б не тільки по українцях, але мали б і серйозні наслідки для всієї Східної Європи, і ЄС в цілому. Проте, велика частина особливо західноєвропейської політичної еліти, як не дивно, зберігає ескапізм та/або оптимізм щодо намірів і дій Москви в Україні. Незважаючи на введення різних санкцій держав – членів ЄС, США та інших, багато великих європейських компаній продовжують співпрацювати з Росією як нічого й не було – в основному, це стосується енерготоргівлі. Замість того, щоб зайняти чітку позицію щодо поведінки Росії на пострадянському просторі або в Сирії, президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер в травні 2018 року заявив, що «це побиття Росії (Russia-bashing) має бути припинено». Було б сумно, якщо тільки нове велике загальноєвропейське лихо, рівне або за масштабом більше знищення рейсу MH17 в липні 2014 року, стане тим, що нарешті змусить ЄС – досі основного торговельного та інвестиційного партнера Москви – тверезо оцінити вибухонебезпечну ситуацію на своєму східному кордоні.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени