Остання перемога Порошенка
Поразка у чесній боротьбі і благородний відхід президента, який програв, – це щось нове, що на просторах колишнього СРСР відбувається не часто
З Москви я бачу далеко не все і, напевно, далеко не так, як бачать самі громадяни України. Але життя мене зводило кілька разів з Петром Порошенком за останні п'ять років. Нехай поверхово, на конгресах і форумах безпеки, але зводило. Я знаю про ті величезні проблеми внутрішньої стабільності, безпеки громадян, створення системи ефективного самоврядування, які він не зміг вирішити. Знаю, що проблеми відновлення прав власності – цей наріжний камінь демократії, Порошенко і не думав вирішувати.
Але я також знаю, що якби не Порошенко, нинішньої вільної України можливо і не було б. Він вистояв у нерівному протиборстві з Путіним і переміг його. Він посилав на смерть українських юнаків і дівчат, але без цього не можна було відстояти свободу і гідність України в ті страшні 2014 і 2015 роки, під Іловайськ і в Дебальцеве. Я знаю, в якому жалюгідному стані була українська армія навесні 2014 року, а тепер це – реальна сила. Тепер похід на Київ російських танкових колон обернувся б справжньою важкою війною, на яку зважився б тільки божевільний. А тоді, в 2014 і на початку 2015 дуже багато чого визначала воля і вміння дивитися в очі небезпеці. Багато тисяч українців зуміли подивитися в очі ворогові і не відвести їх (мені тяжко, що цей ворог – мої співгромадяни), і одним з них був Петро Порошенко. Він не прогнувся перед Путіним – це факт.
Але важливіше за збройну силу – та дипломатична підтримка, та міжнародна симпатія до України, яку своїми невтомними трудами зміг забезпечити президент Порошенко. Тут від глави держави залежить дуже багато, і він виявився perfect man in perfect place. Маючи дипломатичну освіту, я розумів, яке важке завдання він вирішує і з захопленням дивився, як він його вирішив. Світ з огидою відвернувся від Путіна і звернувся до президента України. Європа протягнула йому руку. Він зумів переконати світ, що віддати Україну на розчленовування Росії – це зробити нову Мюнхенську змову, наслідки якої будуть не менш жахливими, ніж три чверті століття тому. І Захід не віддав Путіну Україну.
Військова, моральна і дипломатична перемога Порошенка над Путіним тепер очевидна, але зараз він здобув над своїм ворогом ще одну перемогу, мабуть, найбільш руйнівну для кремлівського самовладця. В Україні здійснено демократичний транзит вищої державної влади. Чинний президент у чесній боротьбі поступився супернику і без будь-яких вивертів передав йому свою посаду, та ще й запропонував усю повноту свого досвіду, всі свої міжнародні зв'язки і напрацювання майбутньої України, її новому президенту Зеленському.
Перемога Порошенка на виборах навряд чи здивувала б росіян. До таких перемог чинної влади, до рокіровок, до наступників, до спадкоємців вони звикли. А от поразка в чесній боротьбі і благородний відхід президента, який програв, – це щось нове, що на просторах колишнього СРСР відбувається не часто. Тепер Путін, Лукашенко, Алієв, Назарбаєв, Рахмонов виглядають якимись динозаврами радянського авторитаризму, нескінченно морально застарілими. З ними, з їхніми прийомчиками утримання влади до позіхання нудно жити і до огиди противно мати справу.
За один день 21 квітня Порошенко обвалив "національного лідера", який відторгнув п'ять років тому в України Крим і окупував частину Донбасу. Цього разу він переміг Путіна не на полі бою, не на дипломатичних переговорах, а на виборчих дільницях.
І про цю останню перемогу, перемогу демократії і честі буде з особливою вдячністю ще довго згадувати народ України, а народ Росії вже почав учитися в українців тієї простої істини, що ми, пострадянські люди, зовсім не закляті бути об'єктами влади.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени
