Пора звалювати з України?

Я повністю переконаний в тому, що не можна ламатися перед обличчям проблем. Проблеми є, але квиток в один бік — це радше наївна мрія стати сучасним Йосифом Бродським чи Леонідом Плющем, аніж внесок у розвиток ситуації.

Де би ти не опинився після еміграції - в Брюсселі, Вашингтоні чи Подгориці - вже на третій день припиниться ейфорія від перебування за кордоном. Вивітриться кофеїн з кави, випитої в перший ранок після проведеної в гарному готелі ночі. Почнуться робочі будні. Потім — пошук нової ідентичності та нової професійної мотивації. Твоя неідеальна англійська мова приведе до того, що ти програєш конкуренцію на ринку праці. А вивчити місцеву мову з нуля займе купу часу та грошей.

Життя за кордоном лише на перший погляд здається солодким. Зі своїх 36 років я за кордоном прожив 6. Немає там такого, щоб молочні ріки та масляні береги. Завжди знайдеться чимало тих, хто ткне тебе обличчям в реальність: ти тут не свій і кожного дня маєш дякувати за можливість жити тут.

Коли на початку літа я відвідав Музей еміграції в Нью-Йорку та побачив побутові умови життя міжнародних переселенців, то прийшов до висновку: еміграція — це дуже непростий хрест. Треба мати чимало внутрішнього ресурсу, щоб нести цей хрест на своїх плечах.

Україна — непроста країна. Тут важко йти проти консенсусу, навіть якщо правда за тобою. Тут непросто ініціювати розумну дискусію замість змагання в стилі «хто крутіший?» Але тут реально цікаво.

Українські міста активно розвиваються. Українська економіка сповнена можливостей. Український приватний сектор демонструє багато креативу, що докладається до економічного зростання.

Читайте також:

Юлія Руда

Українська IT-міграція: це солодке слово "релокейт"

Тому квиток в один бік — це радше глибоко індивідуальна історія отриманих впродовж життя психологічних травм, аніж лайфхак для тих, хто хоче змін. Зміни треба ініціювати, а не тікати від складнощів, що не дозволяють цим змінам відбутись.

Приєднуйтесь донашого телеграм-каналу Мнения НВ