Час визнати провал Мінських угод

Протоколи, наспіх підписані під дулом автомата, не можуть визначати майбутнє цілої країни. Тим більше, якщо досягнутий такою ціною компроміс не зупинив потік жертв, втрат і катастроф. Це визнають і в Вашингтоні, і в Брюсселі. З цим погоджуються практично всі дипломати, з якими я зустрічався за останні півроку.

І в той же час вони задають питання: а яка альтернатива?

Зараз її немає. Але вона і не з'явиться, якщо лідери європейських держав, міністри закордонних справ та їх публічні представники будуть продовжувати шепотітися про провал Мінських угод з вини Російської Федерації.

В сьогоднішніх реаліях трикутник Європа-Україна-Росія знаходиться приблизно в тій же ситуації, що і Грузія з її партнерами під час війни 2008 року. По суті, ми зараз знаходимося наодинці з Німеччиною і Францією, керівництво яких може змінитися вже після найближчих виборів. Порівняння з Грузією, звичайно, грубе, але результат може виявитися тим же: повіривши європейцям, Грузія залишилася наодинці з Володимиром Путіним і змушена була прийняти план Саркозі-Медведєва, за яким втратила всі окуповані території.

В цьому сенсі для України критично важливо, щоб США втрутилася у переговорний процес з Російською Федерацією.

Минулого тижня ми були у Вашингтоні, де питання Мінських угод неодноразово піднімалося в різних відомствах, практично на всіх без винятку зустрічах, починаючи з Сенату, Пентагону і закінчуючи Держдепартаментом. І за моїми особистими відчуттями, США готові стати стороною переговорів з Російською Федерацією у процесі мирного врегулювання на сході України.

Але як би цинічно це не звучало, для чинної адміністрації будь-яка точка в українському питанні - це можливість отримати додаткові очки на майбутніх виборах. І, на жаль, багато в чому саме з цим пов'язаний настільки сильний тиск на Україну з боку Держдепартаменту в питанні виконання Мінських угод.

Залишається одне питання: що це за комбінація?

Зараз йде спроба прописати якусь дорожню карту виконання Мінських угод, яка складається з двох частин - забезпечення безпеки та імплементації політичних домовленостей. Процес триває вже давно, але рішення в ньому немає з тієї простої причини, що сторони не можуть прийти до згоди за показниками, якими буде вимірюватися рівень безпеки в зоні конфлікту.

І це зрозуміло. У цього процесу в принципі не може бути показників - як виміряти те, що або є, або немає? Кількістю трупів? Обстрілів? Соцопитуваннями?

І найголовніше - на який період? Що робити, наприклад, якщо парламент вже ухвалив закон про вибори на окупованих територіях, а в Авдіївці почався обстріл?

А якщо ми внесли зміни до Конституції, а з Донецька продовжують брати в заручники наших солдатів і везуть судити в Ростов?

Хто гарантує незворотність припинення вогню? США? Німеччина? Франція? А якщо таких гарантій в принципі немає і бути не може, які заходи будуть вжиті по відношенню до агресора?

На всі ці питання немає відповідей. Їх немає зараз і, враховуючи наш дворічний досвід, ми не отримаємо їх і завтра.

Мені здається, що зараз саме той момент, коли всі сторони можуть поглянути на ситуацію тверезо і визнати простий очевидний факт: мінський процес на даному етапі провалений російською стороною.

Головна причина - неготовність і нездатність російської сторони і контрольованих нею терористів і сепаратистів забезпечувати заходи безпеки в цілому і режим перемир'я зокрема.

Зволікання з визнанням цього факту, в першу чергу, грає проти України.

Дискурс навколо Мінських угод повинен змінитися. Думаю, ми досить довго шепотілися про очевидне на задвірках. Провал Росією Мінських угод має стати відкритою позицією європейських столиць.

В іншому випадку альтернативи Мінську не буде. Їй просто не дадуть народитися. А значить, Україна продовжить втрачати своїх солдатів, ресурси, час і стабільність. А Європа І США - свій авторитет і обличчя. Робити вигляд, що ми цього не помічаємо, - злочинна слабкість в догоду Кремлю.

Текст публікується з дозволу автора

Оригінал

Більше точок зору тут