За Дональда Трампа вона проявляється відносно конфлікту Україна-РФ і неспроможності напрацювати єдину чітку позицію через наявність гравців із різним баченням. Бо є хтось типу Кіта Келлога чи Марко Рубіо — більш проукраїнський, а хтось типу Джей Ді Венса чи Геґсета-Колбі менш проукраїнський.

Але це далеко не вперше, коли в адміністрації президента США є різні голоси, які часто суперечать один одному, якщо йдеться про напрацювання цілісної несуперечливої політики.

Читайте також:

Рональд Суні

Мир в Україні очима Путіна і Трампа

За Буша-молодшого (2001−2009) і, особливо, у його першу каденцію (2001−2005) були гравці з різним баченням, яке чітко проявилося після 11 вересня. Віцепрезидент Дік Чейні, його апарат і міністр оборони Дональд Рамсфельд і його апарат були прихильниками зміни режиму в Іраку, хоча Саддам Хусейн не був причетний до 11 вересня. У той час, як державний секретар Колін Павелл чи радниця з нацбезпеки Кондоліза Райс були більш обережними — як і личить класичним реалістам, які — про зміну поведінки держави на міжнародній арені, а не зміну режиму. І наслідком цього були постійні конфлікти.

Лише в другу каденцію, коли вдалося ізолювати Чейні, пішов Рамсфельд і прийшов Гейтс, Кондоліза Райс стала Державним секретарем, а її заступник Гедлі став новим Радником із нацбезпеки, а сам Буш-молодший став більш упевненим у собі, то вдалося подолати оцю роздвоєність.

Єдина різниця між нинішнім часом і періодом 20 років у тому, що в команді Буша-молодшого ніхто не ставив під сумнів зовнішньополітичний консенсус США після 1945 року щодо необхідності активного залучення в ключові регіони Євразії. А от у Трампа 2.0. усе більше ставлять це під сумнів.

Оригінал

Текст опубліковано з дозволу автора

Проєкти Фонду Повернись живим