Плюси і мінуси плану Зеленського
Розберу ключові тези і зіставлю з логікою процесів, що тривають в Україні та навколо неї
Президент України 16 жовтня виступив у Парламенті, презентувавши план Перемоги — ключові тези пріоритетів державної політики щодо досягнення прийнятних результатів війни та сталого миру. Частина ЗМІ та лідерів громадської думки говорять про презентований план як про робочий алгоритм безумовного досягнення перемоги у війні. Частина навпаки, не вважає представлене планом і активно критикує. Але, на мій погляд, обидві крайні оцінки далекі від реальності. Як власне і від можливого плану дій, про який говорив президент країни.
Тому взяв на себе сміливість розібрати ключові тези і зіставити з логікою процесів, що відбуваються в Україні та навколо неї.
Чи є представлений план планом?
Планом є сукупність чітко поставленої мети, аналізу ресурсної бази, можливостей і викликів, на основі яких виробляється послідовність дій. Точніше, послідовності — хороший план враховує різні сценарії розвитку ситуацій і на кожному етапі містить, якщо спрощувати, відповіді на запитання «якщо зазначене не виходить, ми робимо…».
Відповідно, якщо план існує і розроблений, то виступ президента — розповідь у загальних рисах про його загальні контури. Якщо розробленого плану зі сценарним аналізом немає в природі — тоді це озвучений набір бажань.
А як щодо «образу перемоги» для Путіна?
Будемо керуватися тим, що план є. Але виступ президента, у такому разі, не схожий на його детальну презентацію. А він і не має бути схожим. Президент — політик. І будь-який його виступ є політичною декларацією і промовою, спрямованою на досягнення політичних результатів. Зрештою, військово-політичні плани дій рідко представляють широкому загалу. А от політичні декларації — завжди, для цього вони й існують.
У цьому випадку, перед оточенням президента стояло кілька ключових завдань на внутрішньополітичному полі:
— На тлі досить складної ситуації на фронті та посиленої мобілізації дати населенню впевненість у тому, що військово-політичне керівництво має план дій, який може призвести до досить швидкого завершення війни на прийнятних умовах. Тому план називається «план Перемоги» і тому президент окремо наголосив, що його виконання може завершити війну, цитую «може вдатися завершити війну не пізніше ніж наступного року». Простіше кажучи, це посил — треба потерпіти, але вже трохи залишилося.
— Нейтралізувати політичне протистояння, що активізувалося. Або, як мінімум, переконати громадян, що є план дій, який дає результат, а будь-які прояви політичної боротьби всередині країни працюють проти цього плану (а не оточення Зеленського). Саме тому президент говорить про «єдність» всередині країни аж 8 разів. Причому єдність усередині країни президент ставить підтримку України світом у пряму залежність від «єдності» всередині країни.
— Спрацювати на нейтралізацію російських інформаційних атак. РФ останній місяць активно закидає українське інформаційне поле тезами про «колосальні втрати» Сил оборони, про швидке припинення зовнішньої підтримки і про провал мобілізації. Про причини таких можливостей буде окремий текст (Україна багато в чому провалює інформаційне протистояння, фактично створюючи інтерес населення до, наприклад, російських ТГ ресурсів). Подання «плану» до певної міри врівноважує і згладжує пік атак. Наприклад, теза про «втрати», яку розганяли ще вранці в російських пабліках, вже до вечора змінилася обговоренням виступу Зеленського. Але цей ефект, без подальших кроків (сподіваюся, що вони в реальному плані є), має лише тактичний ефект.
І, нарешті, ще одне завдання — електоральне. Після завершення війни (незалежно від результатів) в Україні відбудуться одразу дві електоральні кампанії — вибори президента і Верховної Ради. І тут варто звернути увагу на контури представлення плану. Президент говорить про справедливий світ, а представлені пункти мають загальний описовий характер. І, за великим рахунком, за більшості варіантів завершення бойових дій можна буде сказати, що це реалізація плану президента Зеленського.
Рік тому я презентував доповідь «Сценарії завершення війни», де описав логіку ключових сценаріїв, за якими можуть розвиватися процеси. Учора ж презентував доповідь «Майбутнє Чорного моря: сценарний аналіз». І зіставивши ввечері тези президента Зеленського, дійшов висновку, що їх можна застосувати до кожного з можливих сценаріїв. Причому, презентувати результати публіці у форматі «успішної реалізації плану президента». Тобто створити образ «перемоги» команди Зеленського. А можливі відхилення від ідеальних уявлень — результатом порушення «єдності» всередині країни або «єдності» партнерів у підтримці України.
Для прикладу розкладу по пунктах, начебто, найконкретніший пункт із плану президента — запрошення до НАТО. Перше, що варто пам’ятати, це те, що запрошення ще не є членством в Альянсі. Друге, що країну, яка перебуває в умовах війни, до військового блоку не приймають, оскільки це означає негайний вступ блоку у війну на боці новоприйнятого члена. Але оголошувати війну Росії НАТО поки що не збирається. Таким чином ми можемо говорити про політичну декларацію — «запрошення» з перспективою прийняття після завершення війни. І тут давайте за різними сценаріями:
— Сценарій тактичної поразки РФ і виходу на кордони 1991 року — «запрошення» буде і цілком імовірно (після виконання умов членства — давайте про них не забувати), буде процес прийняття України в НАТО.
— Сценарій «заморозки» — тобто перемир’я без підписання мирної угоди. Запрошення можливе, а членство лише після завершення війни.
— Сценарій «Мінського процесу» — те ж саме. Перспектива членства лише після «завершення процесу»
— «Фінський» або як його називають «корейський» сценарій. Тобто зупинення війни на певній лінії без визнання окупованих територій російськими, але й без активної воєнної політики щодо їхнього звільнення. І тут або варіант «вічного запрошення», або варто згадати тезу низки західних політиків про «членство України в НАТО» лише частиною територій.
Тобто, за кожного зі сценаріїв завершення війни формат «запрошення» можливий. Тим більше, що президент не говорить про «ПДЧ» або формальні процедури, а використовує інше слово. Яке цілком може бути зафіксоване, наприклад, у якомусь меморандумі в словах «Альянс бачить Україну своєю частиною і запрошує Україну до членства після завершення війни». Красиво, але варто порадити подивитися значення слова «меморандум», особливо в міжнародній політиці.
Не все так погано — позитивні моменти плану Зеленського.
А як щодо «образу перемоги» для Путіна?
Перше, що варто пам’ятати — Путін так само політик і йому так само необхідна «картина перемоги» для демонстрації власному населенню. Причому, можливо, навіть більше ніж Зеленському: для України це питання результатів наступних президентських виборів (один із факторів), а для РФ відсутність картини «перемоги» є передумовою глибокої політичної кризи. У Російській історії кожна воєнно-політична (саме воєнно-політична, а не воєнна) поразка супроводжувалася зміною «царя» і втратою впливу на частину держав, які російські еліти вважали своєю «периферією».
Тому навіть запрошення до НАТО, якщо воно буде документально оформлене (навіть у вигляді меморандуму) працює проти базової тези Путіна про «демілітаризацію» України та базової тези російської пропаганди про «стримування НАТО». Адже за результатами війни Альянс уже приріс Фінляндією (це безпосередній кордон із РФ) і окреслює перспективу приростання Україною (що ще складніше для прийняття російським суспільством).
Друга складова — теза президента про війну на території Росії. Дуже важлива, оскільки Путін може створити «картину перемоги» у вигляді «приєднання територій». Такий собі цар — збирач земель. Або, другий варіант, повторення кейса 2014 і 2015 року, коли при підписанні Мінська-1 і Мінська-2 РФ «вивела за дужки» питання Криму.
Якщо Україна контролює не тільки окуповані сьогодні частини Курської області, а, наприклад, на наступному етапі, окупує, наприклад, частини Брянської та Смоленської областей, історії «перемоги» у Путіна не виходить від слова зовсім. Та й виведення Криму і, наприклад, Донбасу «за дужки переговорів» теж. Адже українська сторона може відповісти формальною «згодою», яка викличе бурю всередині РФ. «Добре, ви говорите про винесення Криму за дужки, давайте винесемо частини Курської області теж (ну або, якщо вийде на той час, Брянської, Бєлгородської або якоїсь ще). Це вже не «образ російської перемоги», а образ «російського провалу».
Спроба гри на інтересах
Перший етап української зовнішньої політики після лютого 2022 року носив радше емоційний характер. Зеленський зміг переконати партнерів у стійкості України та необхідності підтримки. Але затяжна війна (і, відповідно, бюджети цієї підтримки, що зростають) вимагають переходу до раціональних доводів. Простіше кажучи відповіді на запитання «в чому вигода від підтримки України сьогодні». Теза про «захист Європи» має, найвірогідніше, емоційний характер і погано заходить, наприклад, платникам податків Іспанії, Франції та навіть Німеччини. Не кажучи вже про США, які у своїй політиці на європейському континенті наче експлуатують тему безпеки та захисту європейських країн від загроз. Для пересічного американця «Америка захищає Європу» і заяви, що це робить Україна (а не США) можуть виглядати дивними.
Тому четвертий і п’ятий пункти, озвучені Зеленським, є спробою зіграти на інтересах глобальних лідерів. Президент України фактично пропонує партнерам участь у розробленні ресурсів країни. При цьому привертає увагу цитата про намір підписати угоду, зокрема, «з іншими партнерами у світі, хто є нашими партнерами». Тобто, крім звернення до США і країн ЄС буде й інший напрямок. Тут, до речі, звертає на себе увагу досить компліментарна згадка про політику КНР. Так, інтереси глобальних гравців можуть стати чинником, що зупиняє РФ. Особливо, якщо це інтереси, зокрема тих, від кого Росія залежить. І, нарешті, розширення кола інтересантів може викликати (за розумної політики України) конкуренцію пропозицій.
П’ятий пункт стосується використання бойового досвіду Сил Оборони. Справді, питання утримання армії, наявності боєздатних частин для швидкого реагування на загрози є «болючим» для низки країн Європейського Союзу. Готові бригади ЗСУ, які отримали досвід війни, можуть стати хорошим вибором. Це і питання фінансів (простіше запросити союзників, ніж створювати з нуля, готувати своїх), і потенційного членства України в НАТО (ідею Зеленського можна реалізувати тільки за умови, що Україна член Альянсу або з конкретними країнами є двосторонні угоди про союзницькі відносини).
Третій пункт із «плану Зеленського» теж можна реалізувати. Але не як самостійний концепт — інакше у нас би вже було набагато більше сучасного озброєння. Створення зони стримування можливе лише тоді, коли держава, яка оплачує таку політику, бачить свій безпосередній інтерес. Наприклад, захист своїх підприємств, ресурсної бази тощо. Або заради перспективи, коли ти вкладаєш у безпеку партнера з розрахунком, що після завершення кризи це (за рахунок ресурсів партнера) посилить твою безпеку. Тому третя теза логічна, але лише після реалізації четвертого і з прицілом на можливість реалізації п’ятого пунктів плану Зеленського.
Роздуми на полях і незручні запитання
Перше і ключове запитання, яке виникає, це наскільки план Зеленського знайде підтримку поза Україною. Повторю, що хороший план містить опції та сценарії, що починаються словами «якщо не…». Найпростіший приклад. А що з планом, якщо найближчими місяцями буде однозначний сигнал «Запрошення до НАТО поки що не буде». Альтернативою цьому могли б стати тези про паралельний розвиток двосторонніх договорів (або регіональних) і створення, як перехідного етапу, регіональної системи безпеки. Тим більше, що наші сусіди (колишні учасники варшавського блоку) прекрасно усвідомлюють загрозу від посилення Росії. І тим паче, що такий гіпотетичний альянс географічно чудово вписується в концепт «Інтермаріуму» або «Тримор’я». І тим більше, що цей концепт для частини американських еліт бачиться як потенційний балансир амбіцій одночасно і Росії, і Німеччини.
Інтереси. Тут ідеться як про розвиток українського ВПК із залученням іноземних виробників зброї, так і про залучення інвесторів у розроблення ресурсної бази. Більшість навіть збройових компаній США і ЄС є приватними компаніями. Я не кажу вже про розробників надр. А отже, для них одним із ключових показників є вигода. А при вході в нову юрисдикцію — умови входу. Тобто податки, верховенство права, безпека. У нашому випадку з безпекою проблема, отже, перші дві складові (податки і верховенство права) стають ключовими. У світі заведено створювати для інвестора «тепличні» умови, давати податкові пільги, супроводжувати. У нашому випадку економісти, які виступають від імені влади, послідовно декларують неприйняття концепції податкових пільг і говорять про збільшення податків. Це вже викличе питання у потенційних інвесторів. Але якщо пільги дадуть їм, виникає ситуація нерівності — адже пільг національним інвесторам немає. А це вже фактор, що дестабілізує політичну ситуацію всередині країни. Другий фактор — правила, що працюють, а не слово (нехай навіть «чесне слово») чиновника. І тут згадуємо про незавершену реформу судової системи та правоохоронного блоку. Простіше кажучи, виконання четвертого і частково третього пунктів можливе лише за умови глибокої внутрішньої трансформації держави. І демонстрації Зеленського та його оточення готовності її проводити. Зокрема, роблячи ставку на інституції, а не лояльних соратників.
До цього ж блоку можна віднести питання «а що після війни?» Адже, якщо ми говоримо про збройовий бізнес, ринок збуту досить специфічний. І пропонувати побудувати завод з виробництва, наприклад, бронетехніки в умовах війни з відсутністю розуміння про ринок збуту після її завершення виглядає дивно. Точніше логічно для тебе, якщо це твій бізнес, але дивно для іноземного «приватника». Адже президент України декларує намір завершити війну «до кінця наступного року». Добре. Але якщо ти сьогодні почнеш будувати, чи окупляться твої вкладення через рік? Якщо ні, то куди і кому ти будеш продавати продукцію.
І тут логічним посилом України була б декларація про готовність у майбутньому виходити на міжнародні ринки, зокрема пропонувати озброєння державам, які в попередні роки залежали від російських поставок. Робити це спільно з європейськими та американськими партнерами. А зброя, як наприклад для Африки, є одним із чинників, що визначають зовнішньополітичну орієнтацію держав континенту. Та й, зрештою, це позбавлення РФ одного з важелів впливу (тим паче, що на сьогодні Росія і так «завалила» виконання низки контрактів).
Я дуже сподіваюся, що така логіка в реальному плані є. Бо в іншому разі виникають реальні питання щодо реалізованості озвучених президентом країни тез.
Питання про цільову аудиторію в тезі про поствійну та армію. П’ята теза президента Зеленського про заміщення американського контингенту в країнах ЄС українськими силами, на перший погляд, відповідає інтересам США. Адже питання «економії коштів» і «повернення солдатів додому» активно обговорюються на тлі президентських перегонів. Явна пропозиція економії коштів для Сполучених Штатів, а заодно отримання коштів на розвиток власних збройних сил — пропозиція з розряду win-win.
Але тут варто ще раз нагадати тезу, у справедливості якої впевнений американський виборець — «США захищає партнерів по НАТО в Європі». Для Сполучених штатів їхні війська на території ЄС — це не тільки питання військової безпеки, скільки питання американської присутності та захисту інтересів США на континенті. За такого розгляду пропозиція України видається не такою вже й вигідною — Вашингтону пропонується прибрати фактор, що забезпечує просування його інтересів у Європейському союзі. Адже заміна американських військових українськими це і посилення впливу лідерів ЄС на шкоду американським інтересам — Україна залежить і від Європейського Союзу.
У чому вихід? По-перше, у пропозиціях щодо розвитку регіональних систем безпеки. Східна Європа, Чорноморський регіон тощо. Це, до речі, можливо запускати і до отримання Україною статусу члена НАТО. І це вкладається в рамки реалізації американських інтересів на континенті.
Друге — не очевидна цільова група. Йдеться про транснаціональні корпорації. Україна пропонує їм прийти на свою територію і для захисту бізнесу вкластися в систему безпеки (четвертий пункт плану Зеленського). Ок. Логіка зрозуміла. Але ж більшість із них уже працює в багатьох нестабільних юрисдикціях і потребує захисту активів. Що реалізується через ПВК. Варіанту створення такої галузі в Україні, принаймні, не озвучено. Але ж його може бути досить легко реалізовано, враховуючи, що частині ветеранів буде легше піти працювати в компанії, пов’язані з питаннями безпеки (це справедливо для всіх країн: ті ж американські, британські, австралійські ПВК складаються якраз із переважно ветеранів силових структур). Просте формулювання закону, який:
а) дозволяє роботу таких компаній, зокрема за кордоном;
б) фіксує що такі компанії є «мобілізаційним резервом» на випадок воєнної загрози;
в) декларує право держави Україна відкликати бійців таких компаній для захисту країни в разі воєнної загрози;
г) дозволяє, з одного боку, зацікавити в успішному завершенні війни в Україні транснаціональний бізнес. А з іншого боку робить ТНК найбільшими адвокатами і захисниками безпеки України. Адже за умови миру тут вони отримують ключовий ресурс — ресурс безпеки — для свого бізнесу в складних юрисдикціях. А в разі дестабілізації в нашому регіоні стикаються з проблемами по всьому світу. При цьому кажучи ТНК, я маю на увазі не тільки американські або європейські компанії. Для країн «глобального півдня» існує та сама проблема. Особливо на тлі неможливості довіряти умовно «американській» охороні та втрати довіри до російських послуг у тій самій сфері.
Замість висновків
Перше і ключове, що варто пам’ятати під час обговорення виступу президента. Це політичний виступ, а не доповідь про конкретний план дій. Ми маємо справу з низкою виділених пріоритетів без конкретики. Тому говорити про провальність або геніальність плану ґрунтуючись на умовному «конспекті конспекту» дещо нерозумно.
Друге — є безсумнівна позитивна динаміка, що стосується спроби грати на інтересах наших партнерів і створення інтересу до успіху України у формально нейтральних держав.
Третє і ключове — виконання більшості тез виступу (або, якщо хочете, плану) можливе лише за умови трансформації системи ухвалення рішень усередині держави Україна. Тобто якщо ми змінюємося самі, ми можемо розраховувати на успіх озвучених пунктів. Якщо змінюватися не хочемо — тоді сподіваємося на удачу.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
