Переселений Донбас: від кризи до катастрофи

Першу частину колонки Нолана Петерсона про переселенців, які живуть у прифронтовій зоні, читайте тут

Холодним жовтневим ранком люди збираються у старій радянській будівлі в центрі Курахового. Літні чоловіки і жінки, молоді мами, які тримають за руку дітей, і парочка молодих чоловіків. Вони покинули свою домівку, рятуючись від війни, і тепер живуть як переселенці в місті, розташованому за декілька кілометрів від лінії фронту.

Дехто годинами чекає своєї продуктової картки на $20, які ООН видає раз на місяць. Декому навіть подобається стояти в черзі – звичка, набута за часів Радянського Союзу і в перші роки незалежності, коли чекати базових товарів вважалося звичайним явищем.

Волонтер називає імена зі списку, людей по черзі пускають в будівлю. Всередині за столом сидять представники ООН та місцевої гуманітарної організації Відповідальні громадяни, які старанно перевіряють документи і пояснюють основні принципи програми ООН з видачі продуктових карток. Переселенцям дають пластикову картку на кшталт банківської, яку вони можуть використовувати у місцевих продуктових магазинах. Алкоголь на них не купиш. Це ж стосується презервативів, цукерок і газованої води.

«І все це заради $20», – каже один іноземний журналіст, поки люди входять і виходять з будівлі, тримаючи в руках купу документів і посвідчень особи.

«Тривалий час словосполучення «міжнародна спільнота» було порожнім звуком для людей, які живуть на Донбасі, – зазначає Олександр Ворошков, засновник української групи гуманітарної допомоги SOS-Краматорськ. – Важливо показати людям, що міжнародна спільнота тут теж є».

«Вони не втрачають надії і вірять, що рано чи пізно буде мир. Вони вдячні організаціям за допомогу, – продовжує 28-річна Катерина Дрига, керівник проектів у Відповідальних громадянах. – Загалом люди мислять позитивно. Вірять, що все налагодиться, і вони зможуть повернутися додому».

79-річна Валентина пояснює своє ставлення до присутності в Україні міжнародних гуманітарних організацій. «З одного боку, це вселяє віру в те, що світ не забув нас, – каже вона. – З іншого – це принизливо. Я працювала 40 років, у мене є законне право на хорошу пенсію і хороші гроші».

Потреби

Війна в Сирії і криза біженців в Європі перейняли на себе увагу світових ЗМІ. Як результат – фонди фінансування гуманітарних програм в Україні виснажуються.

Співробітники ініціатив, які працюють в Україні, вважають, що спонсори втрачають відчуття невідкладності цієї проблеми, погіршується їхня обізнаність у цьому конфлікті. «За останні три роки ресурси виснажилися, – каже Тетяна Столяренко, помічник з моніторингу Всесвітньої продовольчої програми ООН в Україні. – Раніше було більше допомоги, були кошти. Сирія, безумовно, внесла свою лепту».

Щоб реалізувати поточні ініціативи Всесвітньої продовольчої програми ООН в грудні, організації не вистачає $23,3 млн. Відповідно, їм доводиться урізати операції. Початковий план з надання продовольчої допомоги у вигляді продуктових наборів та карток 280 тисячам жителям Донбасу був скорочений до 100 тисяч найбільш вразливих.

«Довелося вибрати найбільш вразливих громадян», – каже Коваленко. До групи ризику входять люди старшого віку, матері-одиначки, у яких двоє і більше дітей, люди з хронічними захворюваннями та інвалідністю.

Всесвітня продовольча програма ООН почала працювати в Україні в листопаді 2014 року. Нині вона надала допомогу 735 тисячам 68 українцям, які живуть по обидва боки конфлікту.

Довіра

Українським переселенцям більше не доводиться в буквальному сенсі слова боротися за виживання, як це було спочатку конфлікту. Але з приходом третьої зими з початку конфлікту стало очевидно: гостра гуманітарна криза перетворилася на довгострокову соціально-економічну катастрофу.

«Спочатку система була переобтяжена, – каже Ворошков. – Люди приходили сюди з порожніми руками. Вони бігли в тому, в чому були. Але сьогодні питання задоволення базових потреб не стоїть настільки гостро. У них є дах над головою, вони не голодують. Тепер переселенці розуміють, що застрягли в цьому стані надовго. Їм доведеться адаптуватися до нових умов. Головне тепер – робочі місця».

43-річна Олена втекла з Мар'їнки з чоловіком і дворічним сином влітку 2015 року. Тепер вони живуть у Кураховому. Чоловік втратив роботу (він працював у Донецьку, який тепер перебуває під контролем сепаратистів). Доходу у них немає, допомога від уряду мізерна. У сім'ї Олени не так вже й багато варіантів, щоб звести кінці з кінцями.

«Найбільше переживаємо про їжу. Ціни зросли, – каже Олена в кураховському центрі надання продуктових карток ООН. – Важко вижити на ці гроші. Їх вистачає лише на десять днів».

«Я зовсім не сподіваюся на владу, це вже точно», – додає вона.

Гуманітарна криза підриває віру в центральну владу багатьох людей зі Східної України. Ціни на продукти, житло і комунальні послуги підскочили неймовірно високо, а національна валюта втратила більше половини своєї довоєнної вартості щодо долара.

Від напливу біженців, багато з яких досі борються за задоволення базових потреб, економіка приймаючих міст перевантажена вщерть. У Краматорську, де до війни проживало майже 165 тисяч осіб, зареєстровано 69 тисяч переселенців. У Бахмуті, де до війни проживало понад 77 тисяч осіб, зареєстровано 93 тисячі переселенців. У Кураховому з його довоєнним населенням у 20 тисяч осіб зареєструвалися 12 тисяч переселенців.

Гуманітарні організації припускали, що переселення людей в інші міста буде лише короткостроковою кризою, до якої місцеві економіки поступово адаптуються. Однак українська гуманітарна криза перетворилася з гострої в довгострокову, потреби українських переселенців змінилися, економічні ресурси приймаючих міст на кінець.

«У людей немає можливості працювати і заробляти гроші, – каже Столяренко. – Треба створювати нові можливості для заробітку, людей потрібно навчати новим професіям».

Аби жителі Східної України, які живуть на периферії зони бойових дій, пережили кілька років війни і багато років корумпованої пострадянської олігархії, знову повірили в Київ, їм потрібно побачити істотний прогрес у поліпшенні умов життя.

«Не знаю, чи переживемо ми наступну зиму, – каже Валерій Іваненко, який раніше працював водієм вантажівки. – Ми витратимо всі гроші на орендну плату. Ми хочемо працювати, але роботи немає. Я б хотів працювати, але тут роботи немає».

Роби або помри

Війна і супутні їй негаразди вбили у багатьох віру в краще життя, яке з часів розпаду Радянського Союзу так і не втілилося в життя. Немає віри і в проєвропейські перспективи України.

«Ні, я не думаю, що майбутнє з Європою буде краще, ніж минуле з Радянським Союзом, – каже 79-річна Валентина. За радянських часів вона працювала чиновником у місцевій адміністрації. Зараз Валентина отримує державну пенсію, але її не вистачає на оплату житла, продукти і ліки.

«До Майдану життя було кращим, – впевнена вона. – Ми були багатшими. За Януковича жилося набагато краще».

«Люди сумують за Радянським Союзом, тому що тоді вони були соціально захищені», – говорить Ворошков. За його словами, понад 70% мешканців Донбасу ніколи не виїжджали з регіону. «Ми маємо показати їм, що світ великий, що є багато можливостей», – додає Ворошков.

У той час, як одні від зневіри в центральну владу сумують за Радянським Союзом, інші – планують самостійно розв'язувати свої проблеми.

«Ми, люди, теж влада», – каже Ворошков, уродженець Краматорська. У 2014 році він заснував організацію під назвою SOS-Краматорськ, щоб координувати гуманітарну допомогу від таких міжнародних організацій як ООН, і виступати посередником між регіональними органами влади та центральним урядом у Києві.

З моменту початку війни на сході України виникло безліч ініціатив для допомоги переселенцям, створених місцевими жителями. «Ми можемо допомогти, – каже Ворошков. – Ми можемо допомогти владі впоратися з цим».

«Ми повинні зробити це самі, – продовжує він. – Це була зовнішня агресія. Ми знаємо, що ніхто нам не допоможе, так ніхто і не повинен. Так було при Радянському Союзі. Але зараз йдеться про виживання, ми повинні допомогти самі собі. Вимкнулося радянське мислення. Або роби, або помри».

Переклад НВ

Повну версію колонки Нолана Петерсона читайте на The Daily Signal. Републікування повної версії тексту заборонене

Більше точок зору тут