Патологічна російська глухота

Оскільки непроголошена війна між Росією та Україною триває уже п’ятий рік, стає дедалі важче пригадати часи, коли дві країни не чатували біля горлянок одне одного. Токсичний клімат сьогодення отруїв наші уявлення про минуле, вимальовуючи замість старого образу «слов’янських братів» новий. Там росіяни та українці – одвічні вороги.

З огляду на історичну ретроспективу, з’являється спокуса розцінювати крах українсько-російських відносин як щось неминуче. Та, насправді, ніщо не передбачало подібного: важко уявити дві нації, які мають більше спільного.

Україна та Росія століттями відігравали центральні ролі у історіях одне одного, а в пострадянську еру спромоглись заснувати новий вид партнерства. У тому, що країнам так і не вдалось втілити ці домовленості в життя, винна Росія та її жага до реваншу імперіалізму, а також нехтування нових українських реалій.

Після розпаду СРСР Україна залишалась однією з небагатьох країн, де Росія володіла усіма «м’якими» інструментами для підтримки своєї влади – навіть без застосування військових ресурсів. Вибираючись з радянської ери, Україна приховувала численні історичні образи на Росію. Серйозні етнічні, релігійні, соціальні та лінгвістичні узи тісно пов’язували дві країни: жодна колишня радянська республіка не була, та і не могла бути, такою близькою росіянам. Це були взаємні почуття. У час, коли на пострадянському глобальному просторі все ще домінувало мислення «ми та вони», відмінності між Росією та Україною здавались незначними. У свідомості мільйонів людей по обидві сторони кордону дві незалежні країни залишались складовими однієї цивілізації.

Росія абсолютно нездатна винести якісь уроки зі своїх поразок

Схожість між українцями та росіянами не зникла і в 90-ті. Обидві нації дивились ті самі телесеріали, слухали одну і ту ж поп-музику, читали однакову літературу та сміялись над однаковими жартами, де об’єктом висміювання переважно ставала процвітаюча корупція та недієздатна демократія. У політичному, культурному та економічному плані всі шляхи все ще вели до Москви. Україна здобула незалежність, але ще не віднайшла власну ідентичність. Розчарований таким станом справ, на початку нульових другий президент України Леонід Кучма написав книжку «Україна – не Росія».

Що ж змусило цю лайт-версію Росії зненацька перетворитись на патріотичну націю? Перше покоління незалежної України відіграло ключову роль у цьому процесі: вони виросли уже без усвідомлення себе як частини радянського народу. І коли велика кількість людей, не обтяжених радянськими спогадами, почало долучатись до національного діалогу, раніше розмиті кордони між Росією та Україною неминуче отримали нові відтінки та смисли. Проте цей зсув поколінь проходив би значно повільніше та не так виражено, якби не відверто вороже ставлення Росії до всього українського.

У нульових, з початком путінської ери, Кремль почав системно впроваджувати по відношенню до України політику, скроєну за принципом одночасно «ображати та єднати» українське суспільство. Там, де вміла експлуатація спільних рис могла би принести суттєві дивіденди Кремлю та чудово послужити на користь його зовнішньополітичних інтересів, Росія започаткувала тренд зарозумілої дипломатії, яку більшість українців розцінили як неприховану імперську зневагу.

Яскравим прикладом такої політики є рішення Путіна навідати Україну напередодні тамтешніх президентських виборів-2004 та просвітити українців про те, за кого голосувати. Після того, як кілька національних телеканалів показали ці заклики, шовіністична задумка з тріском провалилась. Такі російські витівки розізлили навіть найменш зацікавлених у виборах українців та посприяли залученню до опозиції проурядовому кандидатові Вікторові Януковичу навіть найбільш апатичних верств суспільства. Багато аналітиків розглядають той випадок хворобливого втручання Путіна в українські вибори як ключову причину Помаранчевої революції, виникнення якої через кілька тижнів змінило Київ.

Дев’ять років потому, коли українці роздумували підписувати угоду про асоціацію з ЄС чи вступати до Євразійського союзу під керівництвом Москви, Росія фактично розв’язала торгівельну війну. Ні, затим не послідувало якихось пропагандистських кроків. Росія навіть не намагалась зіграти на почуттях братерської спорідненості, які все ще були притаманні багатьом з українців. Навпаки, Кремль покарав українських експортерів та пригрозив їм подальшими каральними заходами, заразом образивши українців, кинувши, що насправді Європа у будь-якому разі не хотіла бачити останніх у своїх лавах.

Найбільш кричущий приклад глухої політики Росії по відношенню до України відбувся весною 2014-го, коли Кремль намагався зіграти на історичному минулому та розділити країну шляхом завуальованого військового втручання. Це мало забити останній цвях у труну путінської політики в Україні, яка насправді мало в чому відрізнялась від попередніх кремлівських дій. Рішення спроектувати проросійські повстання всередині України базувалось на довготривалій, проте оманливій вірі у те, що українці ринуть назустріч російському прапору, як тільки отримають таку нагоду. Це була кульмінація пострадянської упертої відмови Росії помічати динамічні зміни незалежної України.

Примітно, що Росія абсолютно нездатна винести якісь уроки зі своїх поразок. У березні 2018-го Кремль ще раз спромігся об’єднати українців проти себе, раптово відмовившись постачати їм газ у час, коли середня температура на вулиці сягала -15 °C. У відповідь люди об’єднались та різко зменшили споживання енергії. Зрештою, українці не постраждали від такої атаки, але багато з них надовго запам’ятають, як російська сваволя мало не спричинила гуманітарну катастрофу. Так Москва ще раз продемонструвала свою неперевершену здатність мобілізувати український народ, заразом стріляючи собі в ногу.

Напрошується очевидний висновок: через особливості уявлення про власну національну ідентичність, сучасна Росія просто не може прийняти ідею незалежної України. Деякою мірою це пояснює таке ірраціональне несприйняття України, що очевидно має негативний ефект на вплив Росії в цілому. Така логіка робить очевидним російську потребу принизити українську державність і представити тамтешній патріотизм як екстремізм.

Ці ж упередження працюють проти створення нової та взаємовигідної форми пострадянського партнерства між Росією та Україною. Насправді, це взагалі унеможливлює бодай якесь порозуміння. Замість того, щоб підтримувати прагнення України до формування нації та працювати над створенням сучасних умов співпраці на основі спільного минулого, путінський режим вперто продовжує ставитись до України, як до блудної дитини.

Кремль досі, принаймні публічно, заперечує втрату російського впливу в Україні. Починаючи з 2014 року, режим ніяким чином не сприймає поразку російської політики в Україні та не береться дискутувати про втрачені можливості останніх десятиліть. Натомість Путін продовжує пропагувати свою «віру» в українців та росіян як «одного народу». А водночас обвинувачує всіх – від НАТО до ЄС – у забиванні штучного клину між двома країнами. Це, відповідно, звільняє Москву від відповідальності за крах російських позицій на геополітичній ниві. Та, відверто кажучи, в цьому Путін може звинувачувати тільки себе.

Переклад НВ

Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Пітера Дікенсона. Републікаці. повної версії тексту заборонено.

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени