Історія першого Оскара в історії українського кіно сама по собі дуже подібна на міцний сценарій типової для європейського кіно драми.

Найпрестижніший не лише у кіносвіті приз цьогоріч виборола стрічка 20 днів у Маріуполі Мстислава Чернова. Але за сорок п`ять секунд, які виділяються лауреату на промову, режисер сказав: навряд історія Оскара знає інший випадок, коли лауреат не хотів би отримати цей приз саме за такий фільм. Як не хотів би й робити цей фільм. Далі важлива цитата, яку варто повторити буквально: «Я хотів би поміняти це на те, щоб Росія не нападала на наші міста. Я віддав би це, щоб Росія не вбивала десятки тисяч українців, щоб вони звільнили всіх полонених. Після його слів Слава Україні! в залі запала тиша, далі були оплески стоячи та сльози на очах.

Але перемоги могло б не статися попри актуальність теми наслідків російської агресії в Україні. Відзначається, що команда ретельно наближала перемогу, правильно, грамотно та всебічно просуваючи стрічку та послідовно збираючи одну міжнародну професійну відзнаку за іншою. Той випадок, коли українська перемога має не лише емоційну, а й раціональну, маркетингову складову. На жаль, без цього на територію Оскара та інших знакових у світі кіно премій годі й заходити.

Що прогнозували небайдужі українці в соціальних мережах? Одноголосно й переконливо твердили: нарешті ми здобули, і ось тепер потужний голос воюючої України буде почутий по всьому світу. Адже в оскарівської церемонії багатомільйонна аудиторія. Ризикну припустити: не стежать за нею хіба в Північній Кореї та Ірані. В Росії і Китаї, до речі, навіть дуже стежать. Отже, документально підтверджені й верифіковані Оскаром російські військові злочини, коротко та чітко озвучені очевидцем, українцем та оскарівським лауреатом, нарешті почують всі, хто закривав вуха та очі протягом двох років. Оскар для України та наш голос, делегований Мстиставу Чернову, нарешті прозвучить. Та здобуде для нас в рази більше прихильників. Для агресивної ж Росії - ще більше противників.

На факт, який обурив небайдужих українців, варто дивитися ширше

А далі очевидний та заслужений Оскар, виборений важкою працею, до всього — з ризиком для життя — перетворився хай не на трагедію, але на драму. В той момент, коли переможець на піку слави, йому завдано підступного удару. Причому звідти, звідки не варто було чекати: організатори вирізали номінацію Найкращий повнометражний документальний фільм, у якій перемогла кінокартина 20 днів у Маріуполі зі скороченої міжнародної телеверсії 96-ї церемонії вручення премії Оскар. Отже, весь світ, усі люди доброї волі вкотре не почули Україну через чиюсь технічну злу волю.

Хронологія цих подій, дуже свіжа й знайома всім небайдужим українцям, відтворюється тут саме в такому порядку і з таким наголосом на сподіваних та втрачених можливостях, щоб була зрозуміла аналогія. А саме: напрошується згадка про історію тріумфу й трагедії валлійського журналіста Гарета Джонса. У 1030-х він уперше в світі розповів Заходу про Голодомор в Україні, і про нього не так давно знято художній фільм, відомий в Україні як Ціна правди. Ця історія теж знайома небайдужим, проте після порівняння схожість — один до одного.

У березні 1933 року Джонс, ризикуючи життям, порушує правила перебування в сталінському СРСР, що забороняють іноземний журналістам в`їзд до радянської України, та сходить із потяга на першій ліпшій зупинці. За кілька наступних днів пройшов, за його словами, безліч сіл та дванадцять колгоспів. Усюди бачив голодну смерть, що доводило брехню радянської пропаганди, яка заперечувала Голодомор в Україні. Повернувшись до Британії, Джонс на основі побаченого формує пресреліз, який передруковує чимало впливових західних видань. Здавалося б, злочини Кремля викрито, про них говорять уголос. Та втручання впливового завдяки Пулітцерівській премії та проросійські налаштованого американського журналіста Волтера Дюранті нівелює роботу Джонса, фактично виставляє його брехуном та маніпулятором, цим знецінює велику українську трагедію, до якої прямо причетна Росія.

Схоже на ситуацію довкола 20 днів у Маріуполі, чи не так? Російська продюсерка Марія Пєвчих назвала українську стрічку «політичною документалкою», яким, за її словами, на Оскарі не раді. Чим знецінила не лише роботу групи Мстислава Чернова, котра дивом вижила в обложеному Маріуполі у березні 2022 року — знову трагічний березень! — а й знецінила трагедію всіх без винятку маріупольців та загалом українців. А представники Disney Entertainment, власники ліцензії на трансляцію, пояснили: вибір номінацій для скороченої версії визначили ще декілька тижнів тому. Тобто вручення Оскара за кращий документальний фільм не мали наміру показувати в 90-хвилинній міжнародній версії незалежно від того, хто б у ній переміг. Відповідно, незалежно від змісту майбутньої промови Мстислава Чернова.

Вручення Оскарів — одне з найочікуваніших щорічних видовищ, бо церемонія вже скоро як сто років є складовою шоу-бізнесу. Документальне, тим більше — гостре, актуальне, непросте кіно складовою шоу-бізнесу не є. Хоча в деяких сегментах документалістика як шоу все ж розвивається активно. Зокрема, стрічки про вбивць, маніяків, диктаторів чи ось Leaving Neverland (Залишачи Неверленд) Дена Ріда 2019 року випуску. Головні герої якого вже в дорослому віці свідчать про сексуальні домагання з боку поп-зірки Майкла Джексона, на час виходу фільму давно вже померлого.

Але, погодьтеся, 20 днів у Маріуполі — навіть близько не той випадок. Фільм навіть два роки потому занурює і надалі занурюватиме глядачів у режим реального часу. Стрічка створена так, що віднині й назавжди повертатиме тих, хто дивиться, в кошмарний маріупольський березень 2022 року. Хіба зовсім позбавлені емпатії глядачі, наприклад, російські громадяни, не відчують усі жахіття російської облоги на собі протягом ста хвилин екранного часу. А винуватець трагедії - не страчений за вироком суду серійний убивця чи поп-ідол, кумир мільйонів. Диктатор Володимир Путін, який віддає накази вбивати, ґвалтувати й руйнувати, має пряму підтримку десятків мільйонів підданих, та непряму — чималої кількості симпатиків Росії в цивілізованому світі.

Тому вилучення фрагменту з нагородженням кращого документального фільму за інших обставин сприйнялося б не так болісно, в тому числі - в Україні. Хіба що глибоко занурені в оскарівський контекст вітчизняні кіномани назвуть інші документальні стрічки, вшановані статуеткою. Це справді нішева номінація, хоча важливість документального кіно сумнівам не підлягає. Жодної зради з боку Disney Entertainment нема. Широкий глядач не має потреби знати про переможців-документалістів. Його цікавить яскраве шоу.

Але є одна важлива обставина: всупереч традиції та зафіксованим вище й визнаним глядацьким потребам минулого року з телеверсії не вилучили подібний фрагмент. Ширша аудиторія побачила оскарівський тріумф документальної стрічки Навальний канадійця Деніела Роера. Таким чином, російський голос прозвучав з волі Disney Entertainment гучніше, ніж цьогоріч — український. Тобто, голос Росії попри те, що вона держава-агресор, усе одно важить більше за український, голос жертви.

Мій висновок по всьому: навряд треба шукати руку Кремля та російський слід саме в цій прикрій і справді прохідній для глядацьких мас у всьому світі історії. Це не цензура. Нікому в Disney Entertainment не заходили від російських партнерів великі суми в доларах на спеціальні рахунки за вилучення цих хвилин. Проте на факт, який обурив небайдужих українців, варто дивитися ширше.

Росія дуже давно формує порядок денний або принаймні якось непрямо впливає на нього й вносить потрібні корективи практично в усіх сферах по всьому світу: від політики до культури й спорту. Хіба на погоду не може впливати, хоча роздмухані Кремлем війни все ж негативно позначаються на кліматичних змінах планети. І в усіх цих сферах Україні та українцям треба нарешті почати спроби формувати порядок денний, відмінний від російського та проросійського. Хочеться, аби прикра історія з вилученням України з телеверсії оскарівської церемонії дала нарешті поштовх для активізації рухів, спрямованих на нівелювання чи бодай зменшення російських впливів.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV