Це бета-версія нового сайту Нового Времени. Надсилайте свої зауваження на адресу newsite@nv.ua

Операція "Трампнаш" завершилася. Що далі?

3 грудня, 13:03
13473
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Спантеличений Путін у найближчому майбутньому вдаватиметься до подальших кроків загострення військово-політичної обстановки

"- Володимире Володимировичу, ви розумієте,

що ми наблизилися до війни?

- Так. І ми в ній переможемо".

Дозволю собі продовжити обговорення проблеми, вже порушеної в моїй попередній колонці. Річ у тім, що вона стає дедалі актуальнішою і, на мій погляд, найважливішою у світовій політиці, і залишиться такою, доки не призведе в своєму закономірному розвитку до настання одного з двох наступних подій:

а) початок ядерної війни;

б) профілактична санація спирається в своїй зовнішній політиці на ядерний шантаж персоналістського режиму Володимира Путіна.

У ядерну епоху (1945-2018) поведінка радянських/російських вождів на світовій арені ставала надзвичайно агресивною і небезпечною, коли їм спадали на думку хворобливі фантазії про їхню здатність здобути перемогу в ядерній війні над вічно ненависним їм Заходом, – пише Андрій Піонтковський для Радіо Свобода.

Ці періоди були порівняно короткими: останні роки життя Йосипа Сталіна, два роки (1961-1962) правління Микити Хрущова. Третій такий період триває незвично довго, більше 4 років. Десь до 2014 року  угруповання в російському військово-політичному керівництві (Путін, Микола Патрушев, Валерій Герасимов) дійшло висновку про те, що, поступаючись Заходу в рази у всьому (економічно, технологічно, з військової точки зору на всіх щаблях ескалації потенційного конфлікту), Росія здатна, проте, виграти у Заходу на чолі із США гібридну війну, сценарій і правила ведення якої визначатиме Кремль.

Взяти фраєра "на слабо" – ось формула перемоги

Під перемогою, на думку кремлівських, слід розуміти відновлення щонайменше "ялтинської" зони їхнього всевладдя в Європі, самоліквідація НАТО як результат нездатності цієї організації виконати свої зобов'язання за статтею 5 її Статуту, демонстрація недієздатності США як "лідера вільного світу" і, відповідно, усунення Заходу зі світової історії. І які ж інструменти, крім своєї знаменитої "духовності", могла б задіяти для успішної конфронтації з блоком НАТО і анексії територій країн, що входять до нього, держава, яка в рази поступається НАТО в усьому?

Тільки ядерна зброя. Але, запитаєте ви, хіба не загальновідомо, що в сфері ядерних озброєнь Росія і США, так само як і півстоліття тому, знаходяться в патовій ситуації доктрини взаємного гарантованого знищення і, отже, ядерний фактор можна виключити зі стратегічних розрахунків? Справа в тому, що це не зовсім так, а радше – зовсім не так. У гострій геополітичної ситуації ядерна держава, орієнтована на зміну сформованого статус-кво, що має довершену політичну волю до такої зміни, більшою байдужістю до цінності людських життів (своїх і чужих) і певною часткою авантюризму, може домогтися серйозних зовнішньополітичних результатів лишень загрозою застосування або досить обмеженим застосуванням ядерної зброї.

Путін давно спостерігає за своїми західними партнерами і глибоко зневажає їх. А як же ще йому ставитися до них, якщо канцлери і прем'єри великої Європи шикувалися в чергу послужити холуями на його бензоколонках за жалюгідну винагороду в кілька мільйонів євро на рік? Або після того, як Путін на пару з Башаром Асадом одним хімічним ударом розвели як лохів західних лідерів, підмінивши порядок денний сирійської кризи, перетворивши Асада в очах світової громадськості з ката на респектабельного державного мужа, що займається шляхетною справою хімічного роззброєння? Путін прорахував тоді Барака Обаму з його red lines, і вважає, що прорахував всіх своїх колишніх партнерів з "Великої вісімки". Путін переконаний, що переграє суперників в потенційних військових конфліктах, які виникнуть на шляху до його перемоги – незважаючи на те, що РФ набагато поступається НАТО в області звичайних озброєнь і не перевищує США в ядерній сфері.

Путін гратиме з ними, підвищуючи ставки, погрожуючи застосувати ядерну зброю, і вони, як він вважає, в критичний момент здригнуться і відступлять. Взяти фраєра "на слабо"– ось формула перемоги, чиє коріння виходить з пітерського підворіття, тільки замість фінки тепер у гопника ядерна бомба.

В останні роки Путін неодноразово вишколював у своїх виступах і відеоінтерв'ю апокаліптичні картини нанесення їм ядерного удару. І, як справедливо зауважив один з коментаторів, міркує він про це щоразу з явним прагненням. Судіть самі: роздивившись уважно, наприклад, його обличчя у фільмі "Миропорядок 2018 ", коли він заявляє Володимиру Соловйову, що не потрібен йому світ без Путіна при владі. Так, саме без Путіна при владі. Пояснив же нам В'ячеслав Володін, що Росія сьогодні – це і є Путін при владі. Судячи за частотою й емоційною насиченістю публічних промовок, ядерна війна стає для підсвідомості Путіна такою ж домінантною еротичною ідеєю-фікс, як знамените путінське злягання гнид.

На наших очах побєдобєсіє live вступає в другу гостру фазу. 25 листопада 2018 року – дата не менш важлива, ніж 20 лютого 2014 року, з цією датою на реверсі теж будуть вибивати медальки. Можливо, навіть у раю, куди турботливий батько нації нас всіх вже послав, щоб ми не просто здохли, як наші вороги. Поки найвищою точкою побєдобєсія live була весна 2014 року. Тоді військовий мислитель мав рацію, який заявив : "Не будуть же вони стріляти в нас, коли ми станемо за спинами їхніх жінок і дітей". Після кримської промови Путіна здавалося, що вся країна з прапорами, прапорами, іконами, портретами царя, георгіївськими стрічками встала на коліна перед резиденцією в Ново-Огарьово. Очікувалися нові геополітичні подвиги: Новоросія, розчленування "цього потворного породження Брестського миру" – України, захист співвітчизників у Прибалтиці. І, нарешті, у відповідь на невиразне бекання з Брюсселя і Вашингтона – приголомшуюче питання: "А ви готові померти за Нарву?".

Але щось тоді не склалося, і все пішло зовсім не так. Більшість російського населення України відкинуло ідею «русского мира" і залишилося вірним українській державі та її європейському вибору. З'явилася українська армія, якої не було в лютому 2014 року. Промениста Новоросія звузилася до бандитського огризка на Донбасі. Поступово прокинувся Захід, розмістивши в Прибалтиці кілька батальйонів, покликаних символізувати готовність НАТО виконати зобов'язання за статтею 5 свого Статуту.

Зовсім побєдобєсно складалася ситуація і в самій Росії. Масова ейфорія "Кримнаш" поступово вивітрювалася і аж ніяк не переростала на підтримку масштабної війни в Україні. Правляча клептократія зовсім не збиралася дружними лавами відправлятися в путінський рай, справедливо вважаючи, що вона в цьому путінському раю якраз і проживала, поки путінське побєдобєсіє не поставило під загрозу накопичені разом з тим же Путіним величезні авуари в американській і британській юрисдикціях. Та ніби нізвідки вийшла абсолютно нова впливова група інтересів – солісти цілодобово біснуючих в телеефірі зовнішньополітичних ток-шоу: Шейнін, Скабеєва, Кисельов, Соловйов. Всунуті побєдобєсами в телевізор, вони тепер уже самотужки формують свідомість пануючих побєдобєсів.

Повернімося до "морського бою" 25 листопада 2018 року. Значною подією стало не саме зіткнення в Керченській протоці, яке можна було б за бажання описати як гідний жалю прикордонний інцидент, а  заяви і роз'яснення російської сторони після цієї ганебної події. Москва де-факто оголосила Керченську протоку і Азовське море своїми територіальними водами, порушивши вкотре кілька міжнародних угод, включаючи договір 2003 року між Росією і Україною про співпрацю у використанні Азовського моря і Керченської протоки.

По суті, це означає анексію Азовського моря і блокаду великої частини українського узбережжя, що у військовому сенсі створює передумови для його захоплення. Політично вперше Кремль вчинив акт агресії проти України, не прикриваючись жодними "іхтамнєтами" або "зеленими чоловічками", а відкрито, на очах всього світу, під прапором Російської Федерації.

Захід серйозно поставився до того, що сталося. Настільки серйозно, що протягом трьох-чотирьох днів не міг виробити чіткої консолідованої позиції. Першою інстинктивною реакцією європейців було проігнорувати масштаб того, що сталося, обмежившись невиразним бурмотінням і закликами жити дружно. У такому ж ключі продовжував демонструвати свої спеціальні відносини з Путіним і Дональд Трамп. Кремлівська пропаганда не приховувала своєї радості в зв'язку з такою млявою реакцією Заходу. Жорсткі оцінки ескалації путінської агресії дали тільки чиновники другої ланки американської адміністрації – Курт Волкер і Ніккі Хейлі, проте саме вони стали в критичний момент моральними лідерами американського і західного політичного класу. Вони повністю зламали ситуацію на Заході не на користь Путіна.

Коли Трампа проводжали до літака, в якому американська делегація вирушала на саміт "Великої двадцятки" до Буенос-Айреса, він, треба віддати належне його послідовності, ще продовжував щось говорити про дуже актуальну та своєчасну зустріч із Путіним наступного дня. За півгодини з борту президентського літака було відправлено відомий твіт. Далі були одностайно схвалена резолюція Сенату США, заява G7, нові заяви НАТО, ЄC, європейських лідерів. Стилістика цих документів така, що Волкер і Хейлі могли вже спокійно відпочивати. Трамп скасував підсумкову прес-конференцію в Буенос-Айресі. Офіційна причина – скорбота за померлим 41-м президентом США. Але ті ж обставини не завадили держсекретареві Майку Помпео дати в Буенос-Айресі розлоге інтерв'ю СNN.

Це інтерв'ю було винятково різким стосовно Путіна, якому Помпео поставив ультиматум – поверніть на батьківщину українських полонених моряків і захоплені кораблі. На питання про скасування зустрічі Трампа і Путіна Помпео двічі повторив: "Я був частиною цього рішення". Кремлівська операція "Трампнаш" завершилася. Особиста доля американського президента, що стала тепер абсолютно марною для Москви, вже нікого в Кремлі не бентежить.

Отже, Путін після декількох років коливань зважився на нову серйозну ескалацію в своїй гібридній війні із Заходом, в якій він розраховує на перемогу. Захід після декількох днів коливань не піддався на шантаж і не здав агресору України. Це хороша новина. Для України. Для Росії. Для світу.

Спантеличений – зокрема й особисто – Путін у найближчому майбутньому вдаватиметься до наступних кроків загострення військово-політичної обстановки. Це погана новина. Ядерного шантажиста має бути зупинено на далеких підступах до фатальної сходинки ескалації. Кожен новий щабель – це ще один крок до катастрофи. У колишньому Радянському Союзі подібна ситуація виникала двічі. Обидва рази вона так чи інакше вирішувалася діями найближчого оточення першої особи. Ідеальним було би усунення цієї проблеми масовим противоєнним рухом у Росії. Проте третьою й останньою ходою миру в Москві була церемонія поховання Бориса Нємцова.

Публікується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20036, США

Приєднуйтеся до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Стань автором

Якщо Ви хочете вести свій блог на сайті Новое Время, напишіть, будь ласка, листа на адресу:

nv-opinion@nv.ua