Огляд реформаторів: Що таке держава
Держава не може бути творчою силою. Все, що вона може зробити,— забезпечити територіальну цілісність країни і безпеку громадян, решта — справа самих людей. Ця думка була стрижнем реформ, що проводилися в Грузії командою Міхеіла Саакашвілі і Кахи Бендукідзе. Ця ж думка стала лейтмотивом Тижня структурних реформ на честь Кахи Бендукідзе, що відбувся 18-22 квітня в Києві. 20 квітня визначному реформатору, котрий пішов з життя в листопаді 2014 року, виповнилося б 60 років.
Кожен з п'яти днів був присвячений окремому сюжету — земельній реформі, валютній лібералізації, реформі енергетики, приватизації, побудові правової держави. Всі ці сюжети об'єднує загальна характеристика: обговорювані реформи жахливим чином затягнулися, український політичний клас не може провести їх (або довести до кінця) вже два з гаком десятиліття.
Той, хто уважно стежив за перебігом дискусій, виніс з них дві новини. Погана полягає в тому, як мало зроблено за останні два роки, як багато належить зробити. Хороша — в тому, що розхожі твердження про відсутність в Україні серйозних реформаторських концепцій і самих реформаторів не відповідають дійсності.
Головна проблема
Хто хоче глибше вникнути в аргументи, що пролунали під час панельних дискусій, переговорів та дебатів, може перечитати колонки на сайті nv.ua або подивитися близько 20 годин відеозаписів на Фейсбук-сторінці Bendukidze Free Market Center. Зараз же — про ключову проблему, з якою ми, українці, стикаємося в усіх сферах нашого життя. Ця проблема — наша держава.
Що з нею не так? Проблему добре характеризує епізод, розказаний в останній день Тижня структурних реформ колишнім заступником генпрокурора Давідом Сакварелідзе: “Коли мене призначили прокурором Одеси, один з моїх заступників запитав: “Давіде Георгійовичу, а ви знаєте, як прокурора називають в Одесі? Бізнесмен без статутного капіталу".
Україна — країна з непропорційно великою державою щодо рівня нашого розвитку. Коли Україна, яка в шість разів бідніша за Німеччину, намагається перерозподілити через державу приблизно таку ж частку ВВП (43,2% і 44% ВВП відповідно), результатом стає всепроникаюче бюрократичне "підприємництво". У суспільства просто не вистачає ресурсів для того, щоб поставити під свій контроль "бізнесменів без статутного капіталу", які орудують не тільки в силових органах, але і, вважай, у будь-яких сферах, де є істотна присутність держави.
Характерний приклад — нескінченні суперечки про приватизацію. "Це ілюзія, міф — коли хтось думає, що можна реструктуризувати, поліпшити роботу підприємств, перш ніж їх приватизувати",— нагадав словацький реформатор Іван Міклош, який нині очолює групу радників прем'єр-міністра. Як приклад він навів приватизаційне агентство Treuhandanstalt, створене на території НДР після об'єднання Німеччини. “Вони найняли кращих менеджерів із Західної Німеччини, там не було такої корупції, і це не спрацювало,— констатував Міклош.— Це не спрацювало навіть у набагато сприятливіших умовах, аніж ті, що спостерігаються в Україні". Держвласність, яка підживлює партійні бюджети багатьох політичних сил, потрібно якомога швидше продавати, усуваючи "бізнесменів без статутного капіталу" з бізнесу.
Однак сказати простіше, ніж зробити. Наше законодавство побудоване таким чином, щоб якомога надійніше заблокувати будь-яку приватизацію. Колишній консультант Міністерства аграрної політики Олексій Зубрицький розповів про те, що таке горезвісна "підготовка до приватизації", точніше навіть, попередня фаза цієї "підготовки" — передача державних підприємств з під оруди міністерств і відомств у Фонд держмайна (ФДМ). Як показав досвід Мінагрополітики, процедура може затягнутися на роки. Але навіть після передачі підприємства в ФДМ до його продажу проходить від 8 до 18 місяців. З цим, можливо, залишалося б тільки змиритися, якби не прикрий факт: чим довше компанія бовтається в проміжному статусі, тим менше від неї залишається до дня приватизаційних торгів.
Екс-міністр економічного розвитку Айварас Абромавичус запропонував радикальний вихід з інституційної кризи, що блокує процес приватизації,— ліквідувати Фонд держмайна. Боюся, правда, що це не допоможе — тут всю систему змінювати потрібно.
Порядок еліти
Українська держава, цілі сегменти якої перетворилися на приватну власність політичної еліти, не тільки створює унікальні можливості для корупції — політиків, чиновників, директорів держпідприємств. Еліта, стурбована збереженням "закритого порядку" і придушенням конкуренції, робить все від неї залежне, аби не допустити відкриття економіки, надання громадянам більшого вибору. Чого вартий один тільки мораторій на продаж землі, за продовження якого минулого тижня висловився прем'єр-міністр Гройсман (дарма все‑таки ми його не запросили виступити на Тижні структурних реформ — можливо, він змінив свою позицію). Реформа, здатна, за оцінкою реформаторського проекту Easy Business, протягом найближчих восьми років принести Україні $122 млрд, просто не потрібна групам інтересів, які правлять країною.
А що ж у сферах, які в будь-якій, навіть максимально вільній країні, залишаються прерогативою держави? Дискусія про судову реформу показала, що навіть та поступова трансформація, яку відстоює заступник глави президентської адміністрації Олексій Філатов, під загрозою. Суддівське співтовариство не вважає ситуацію такою вже драматичною — всупереч даним опитувань, які свідчать про вкрай низький рівень громадян до інституту суду.
Якщо судова реформа хоч якось рухається, то з реформою прокуратури та інших силових органів все куди гірше. Сакварелідзе і Віталій Касько звільнені з прокуратури. Молодь, яка повірила в можливість очищення прокуратури від корупції, пішла разом з ними. Перезапустити реформу важче, ніж почати з чистого аркуша, зазначає Сакварелідзе. “Якщо не буде ідеології і політичної підтримки, жоден чиновник у правоохоронній системі не візьметься за те, що робили хлопці,— каже він.— Наше звільнення не так трагічне, як цей синдром".
З прокуратурою всі хоча б на виду. Але це далеко не єдиний силовий орган, що потребує кардинальної трансформації. Наприклад, реформі Служби безпеки України в Коаліційній угоді приділено всього один рядок, між тим як мова йде про третю за чисельністю спецслужбу у світі — після міністерства держбезпеки Китаю і ФСБ Росії. В СБУ числиться 31 тис. співробітників, нагадує експерт Bendukidze Free Market Center Сергій Коваленко. Найближча їй за чисельністю в Європі — секретна служба Великобританії, де служить 5 тис. осіб. Новини про чергові обшуки в IT-компаніях говорять про те, що "зайві" співробітники СБУ не нудьгують. Очевидно, що в очищенні від комерційних функцій потребують не тільки прокуратура і СБУ, але й інші силові органи.
Що далі?
"Суспільство зголодніло за перемогами",— говорить Сакварелідзе.
"Десять років, що минули між революціями, показали, що ніхто не зробить за нас нашу роботу",— зазначає народний депутат від Самопомочі Андрій Журжій.
Змістовна альтернатива безперспективному статус-кво існує. Два роки тому в Україні не було і цього.
Ніхто не зробить нашу роботу за нас — і все більше українців це чітко розуміють.
Матеріал опубліковано в журналі «Новое Время» за 27 квітня 2016 року. Републікування повної версії тексту заборонене.
Про попередні дні Тижня структурних реформ на честь Кахи Бендукідзе читайте тут
