Нові «українські диверсанти» в Криму

Ще троє українських громадян ризикують стати політв'язнями. Саме цей висновок, з огляду на все, є головним з рапортів чергових ФСБ про затримання «українських диверсантів», - пише журналіст Павло Казарін для Крим.Реалії.

Обговорювати все інше, схоже, не має сенсу. Тому що прихильників версії російських спецслужб не вдасться запросити до діалогу. Можна скільки завгодно згадувати біографії затриманих, доводити, що страйкбольна зброя не схожа на арсенал «рембо», іронізувати над магнітиком у вигляді «візитки Яроша», яку так акцентовано показують нам на оперативному відео. Неофітів, які увірували в Кремль, не вдасться переконати. На те вони і неофіти. «Вірую, бо абсурдно».

Громадяни України, звісно, звикли до того, що вони підступні і небезпечні, але версії Кремля і зовсім здатні підняти самооцінку до небес. Особливо, коли цей самий Кремль розповідає всьому світу, що Київ посилає в Крим вже другу озброєну по зуби ДРГ. І це в той час, коли Банкова навіть не може прийняти на засіданні РНБО стратегію дій щодо півострова, і коли тема регіону звучить у коридорах влади лише завдяки небайдужості волонтерів. Але у зведеннях ФСБ українські тестикули дзвенять майже як дзвони Михайлівського собору.

Проте, у всій цій ситуації важлива не стільки державна оптика, скільки ті долі, які прямо зараз пережовують державні щелепи. Я добре пам'ятаю Дмитра Штиблікова – одного з трьох кримчан, затриманих російськими силовиками на півострові. Він часто коментував армійську тему ще в ті роки, коли Віктор Федорович вважався безальтернативним і стабільним. Причому робив це розумно, не скочуючись у «шапкозакидання». Напевно, він був одним з тих кримчан, для яких сама думка про те, щоб виїхати з півострова, була чимось на кшталт зради. За це, можливо, і поплатився.

Найчастіше питання, яке ставлять сьогодні: «За що їх взяли?». І найточніша відповідь: «Біс його знає». Ми часто думаємо, що силова вертикаль в авторитарній країні працює, як злагоджений механізм, але у тому й річ, що це не так. Дуже часто резонансні кримінальні справи з'являються на світ просто як «ексцес виконавця».

Так було, наприклад, зі справою Олега Сенцова. Вона стала можливою лише тому, що кримським СБУшникам, які вирішили перейти на бік ФСБ, призначили переатестацію на грудень 2014 року. І їм було важливо придумати справу, яка б доводила їхню потрібність і відданість новому сюзерену. Ось і народилася історія про чотирьох хлопців, які вирішили підірвати в Сімферополі «вічний вогонь» і пам'ятник Леніну. Один з них – визволений з російського полону Геннадій Афанасьєв – розповідав, що катували його не росіяни, а саме колишні працівники СБУ. Яким вкрай потрібно було пов'язати в цій справі, що розпадалася на частини, кінці з кінцями. Зв'язали. Ціною чотирьох доль.

Також і в цьому випадку. Хто знає, яка власна амбіція могла стати основою для цієї історії? Можливо, український військовослужбовець у відставці Дмитро Штибліков сказав щось образливе у приватній бесіді своїм товаришам по службі, які носять погони з двоголовим орлом. Або у якогось відділу не вистачало потрібних результатів перед кінцем календарного і звітного року. Або щось іще – та хіба мало може бути причин, щоб в умовах лояльного суду і слідства силовик пограв у вершителя доль? Особливо, коли долі чужі.

Єдине, що зрозуміло напевно – список українських політв'язнів ризикує вирости ще на три прізвища. Найімовірніше – і виросте. Просто тому, що російська правоохоронна система схожа на бультер'єра – вона стискає щелепи набагато охочіше, ніж розтискає. Крок назад виглядає, як поразка, і загрожує доганами, а тому справи завжди доводяться до фіналу. Саме до того, що рідко залишає надію на хеппі-енд їхніх фігурантів.

Більше точок зору тут