Небувалий врожай Путіна
Володимир Путін похвалився небаченим врожаєм зернових цього року: «Цього року знову буде десь під три відсотки за результатами року – рекордний урожай. Вчора Ткачов сказав: 130,5 мільйона, напевно, буде. Можливо, буде більше. Це взагалі найбільший урожай за всю історію. У РРФСР, здається, приблизно було 127 в 1978 році. Тобто такого врожаю взагалі ніколи не було».
Іншими словами, за 39 років – з 1978 р. по 2017 р. – збір зернових (і, очевидно, зернобобових) на території Росії виріс на 2,8%. За словами Путіна, це рекордний, небувалий результат.
У той же час консультація з даними ФАО (Організації ООН по сільському господарству і продовольству) показує, що за 36-річний період – з 1978 р. по 2014 р. (для пізніших років порівнянних даних ще немає) – урожай зернових в усьому світі виріс на 82%, без урахування пострадянських держав – на 92%. При цьому 72 країни змогли подвоїти збори зернових за цей період; 37 країн змогли його потроїти; 15 країн збільшили врожаї вп'ятеро і більше; п'ять країн наростили його в 8 і більше разів, а Кувейт, який знаходиться в пустелі, збільшив збір зернових в 41 раз.
На цьому фоні Путін в чомусь має рацію: таких країн, як Росія, які з виробництва зерна протягом чотирьох десятиліть лише топталися на місці й змогли збільшити його збір менше, ніж на 3%, виявилося зовсім небагато; в сучасному світі це дійсно не зовсім звичайний, рекордно негативний результат.
Заявивши, що з експорту зернових Росія вийшла на перше місце у світі, Путін, схоже, переплутав експорт зернових (у Росії п'яте місце у світі) і експорт пшениці (перше місце). Однак запропоноване ним пояснення цього успіху навряд чи має до нього якийсь стосунок: «Ми вийшли на перше місце в світі за обсягом експорту зернових. Це блискучий показник. Тому зростання є. На чому воно ґрунтується? По-перше, на тому, що все-таки ми подолали два відомих шоки, які пережили в середині 2014-го, в 2015 році. Які? Це різке зниження цін на енергоносії ... І друге – зовнішні обмеження або так звані санкції. Я впевнений, просто впевнено це кажу, що санкції не вплинули так, як зниження цін на нафту, але все-таки вплинули».
Путін вже не вперше використовує свої виступи для поширення інформації, що не відповідає дійсності
Яким чином ці два фактори – зниження цін на енергоносії та введення зовнішніх санкцій – могли в принципі здійснити обмежувальний вплив на експорт зернових, а подолання цих двох шоків змогло позитивно вплинути на зростання експорту зернових – науці невідомо.
Хоча й інші прес-конференції Путіна дали чималі приводи для подиву, все ж найбагатшою, як часто останніми роками, безперечно стала українська тема.
1. «Слов'янський світ складно розвивався. Сама Росія складалася тяжко, з багатьох слов'янських племен – шістнадцять або тридцять два племені. Зрештою утворилася Русь, частиною якої і центром якої був Київ».
Східнослов'янських племен, як розповідають на уроках історії ще в 4 класі, було тільки 12 (дванадцять) – білі хорвати, бужани (дуліби, волиняни), в'ятичі, древляни, дреговичі, кривичі (в т.ч. кривичі псковські), поляни, радимичі, сіверяни, словіни ільменські, тиверці, уличі. Про які інші чотири (або двадцять) східнослов'янських племен говорив Путін, – загадка.
Термін «Росія», як відомо, став застосовуватися набагато пізніше, ніж термін «Русь». При цьому термін «Росія» традиційно пов'язують із територією, що більш-менш асоціюється з нинішньою Російською Федерацією зі столицею в Москві, але не з територією України зі столицею в Києві.
З 12 східнослов'янських племен на території нинішньої Російської Федерації історично проживали тільки чотири племені: два повністю – в'ятичі і словіни ільменські, ще два частково – кривичі (в т.ч. кривичі псковські) та сіверяни.
Столичне положення Києва для слабкого федеративного утворення Київської Русі було радикально послаблене ще в 1169 році після розгрому Києва військами Андрія Боголюбського. В результаті ж погрому Батия 1240 р. воно було втрачене повністю – причому разом із припиненням самого існування першої версії держави Рюриковичів.
2. «І в цьому сенсі наші історичні, духовні та інші коріння дають мені право говорити, що в своїй основі ми один народ».
Звісно, ніякі історичні, духовні та інші коріння самі собою не роблять різні народи одним народом. Англійці, американці, англоканадці, австралійці, новозеландці мають спільні історичні, духовні та інші коріння, дуже багато їх пов'язує з Лондоном, ба більше, вони говорять переважно одною й тою ж англійською мовою. Проте все це не робить їх одним народом.
Те ж вірно і для французів, франкобельгійців, франкошвейцарців, франкоканадців, багатьох інших франкомовних народів Африки, Латинської Америки, Океанії, які з особливим пієтетом ставляться до Парижа; німецькомовних німців, австрійців, швейцарців, які цінують Відень, Берлін і Прагу; іспаномовних народів Іспанії та Латинської Америки, які дорожать Мадридом; арабомовних народів Близького Сходу і Північної Африки, які здійснюють хадж до Мекки.
Тим більше це правило працює і для трьох близьких, але різних народів – росіян, українців і білорусів, часткова історична і духовна спільність яких за наявності різних мов і культур і загальної поваги до Києва не робить їх одним народом.
3. «У XIX столітті ... нічим взагалі українець від росіянина не відрізнявся, взагалі нічим».
Щоб зрозуміти, чим українець відрізнявся від росіянина, досить порівняти «Енеїду» і «Наталку Полтавку» І.Котляревського з поемами О.Пушкіна, «Вечори на хуторі біля Диканьки» і «Старосвітських поміщиків» М.Гоголя з його ж «Мертвими душами».
4. «Україна увійшла до складу Російської імперії у 1645 році трьома областями, якщо говорити сучасною мовою: Київ, Чернігів і сьогоднішній Житомир – там якось по-іншому центр називався, – три області».
Зрозуміло, що в 1645 році Україна нікуди не входила – до початку повстання Богдана Хмельницького залишалося ще три роки. Частина Гетьманщини увійшла до складу Росії (відповідно до вітчизняної міфології) в 1654 році – в результаті Переяславської ради. Але, строго кажучи, входження відбулося лише в 1667 р. в результаті Андрусівського миру, який передав Чернігівське воєводство і лівобережну частину Київського воєводства Речі Посполитій під юрисдикцію Москви.
Якщо говорити сучасною мовою, то на цій території зараз розташовуються частини п'яти нинішніх українських областей – Чернігівської, Сумської, Харківської, Полтавської, Дніпровської.
Житомир до складу Російського царства, звісно, не входив ні в 1645 році, ні в 1654 р. ні в 1667 р. Оскільки він знаходиться в Правобережній Україні, то його було включено до Російської імперії приблизно через півтора століття після дати, названої Путіним, – в результаті другого поділу Речі Посполитої в 1793 р.
5. «Але в 1922, 1923, 1924 роках більшовики чомусь вирішили, що всі прилеглі до історичної частини України території повинні бути занурені у заново створювану республіку – Україну. Все Причорномор'я пішло туди».
Так вийшло, що в 1922, 1923, 1924 роках ніяких змін кордону між Україною і Росією не проводилося – ні більшовиками, ні кимось іншим. Зміни – у вигляді обміну територіями – було здійснено лише в 1925 р. Причому вони не торкалися Причорномор'я (...).
На жаль, Путін вже не вперше використовує свої виступи для поширення інформації, що не відповідає дійсності, зокрема, щодо історичного процесу формування території України, встановлення її меж, їхніх подальших змін. Хоча цю дезінформацію вже не раз було публічно спростовано, наполегливість, з якою вона регулярно ним відтворюється, дозволяє припустити, що її автор, як і раніше, не відмовився від реалізації на ділі планів, для прикриття і виправдання яких потрібно поширення такої дезінформації.
Текст опубліковано з дозволу автора
