У перші дні протесту проти скасування незалежності НАБУ та САП багато хто був упевнений, що тема надто технічна, надто вузька, не зовсім зрозуміла для широкого кола громадян, і тому не варто очікувати ні широкого розголосу, ні тим більше — реальної громадянської реакції.

Але виявилося, що суспільству не потрібні ані гасла, ані лідери, ані чиясь окрема думка в телевізорі — достатньо одного чіткого відчуття, що за красивими формулюваннями починають злегка переставляти меблі в кімнаті, яка давно вже спільна. І те, що ще вчора здавалося технічною темою для фахівців, сьогодні перетворилося на тест на нюх — бо якщо навіть наймолодші раптом зібрались і сказали своє слово, значить, десь тут точно протяг.

За результатами дослідження компанії Gradus (регулярно проводить заміри громадської думки в Україні), обізнаність про сам протест охоплює практично всю аудиторію країни. Більшість громадян не лише підтримують ідею протесту, але й щиро поділяють його причини, а частина з них висловлює готовність долучатися особисто — незалежно від віку, регіону, освіти чи рівня доходів.

Більшість громадян висловлює готовність долучатися особисто

Декілька цифр:

— 94% респондентів знають про протест;

— 69% підтримують протест;

— 28% молоді віком 18−24 років готові долучитися особисто.

Підтримка протесту у віковій групі 25−34 — 75%, у віковій групі 35−44 — 71%, серед мешканців усіх регіонів — понад 65%. Серед людей із вищою освітою підтримка становить 74%, серед тих, хто має дохід вище середнього — 78%.

Іншими словами, усі ці протести — не мобілізація по команді, не кампанія і не флешмоб, а звичайне людське відчуття межі, за якою починається несправедливість.

І щодо молоді.

Особисто мене вразило, як швидко й чітко відреагували ті, для кого події Євромайдану, а тим більше Помаранчевого Майдану, не є особистим досвідом. Виявилося, що відчуття того, що щось іде не туди, стали частиною національної пам’яті. І це не про романтику, і не про спалахи емоцій, а про те, що в країні з’явилося покоління, яке не чекає дозволу, щоб сказати своє слово, і не потребує лідерів, щоб зорганізуватися навколо простих, але фундаментальних принципів.

Читайте також:

Володимир Огризко

Влада отримала серйозний урок

У цьому сенсі порівняння з Майданами є доречним не як погроза, не як емоційний накал, а як спокійне нагадування про той самий базовий принцип, який об'єднував людей у 2004-му, в 2013-му і зараз — принцип, що правила мають бути спільними для всіх.

І, мабуть, головне, що варто сказати саме зараз — це те, що сьогоднішній протест, хоч і є конфліктною ситуацією, не є шантажем чи погрозою. Принаймні, я це так не відчуваю. І сам характер протесту, і його тональність, і навіть лексика гасел більше нагадують не агресію, а спробу звернутися з проханням бути почутими.

Це більше про те, що навіть після двох революцій, десятків криз і понад десяти років війни, ми залишаємося живими, мислячими, уважними до деталей і готовими реагувати, коли бачимо, що хтось намагається діяти в обхід суспільного інтересу.

Оригінал

Текст опубліковано з дозволу автора