Вибори проти сімейних покупок: як роблять вибір українці
Чому ми можемо витратити кілька вечорів, перечитуючи коментарі стосовно готелю, в який збираємося поїхати на тиждень, і так нехтуємо аналітикою депутатів, партій і їхніх програм?
Українські інтелектуали звикли вважати, що левова частка громадян не користуються критичним мисленням, аналізом та фактчекінгом, коли роблять важливий для себе вибір. Проте ця теза не відповідає дійсності. Набагато чесніше буде сказати, що українці користуються критичним розумом у обмеженій кількості випадків та лише тоді, коли чітко розуміють кінцеву ціль та мету цієї дії.
Якщо дуже просто, то вам буде дуже складно знайти людину, що купуючи, наприклад, мікрохвильову піч, холодильник чи кондиціонер, не кажучи вже про машину або квартиру, не проведе якісний аналіз усіх пропозицій, які їм пропонує вільний ринок.
Коли люди вирішують питання свого сімейного бюджету, вони хочуть мати повну картину. Розуміти всі плюси, мінуси та підводні камені. Вони гуглять товар, який хочуть купити, читають коментарі інших користувачів. Питають думку знайомих, але нерідко лише тих, кого вважають експертом в тій чи іншій темі (авто, техніка, нерухомість). Більшість українських онлайн-супермаркетів мають інструмент порівняння одразу на сайті, де можна взяти два товари, які вас зацікавили, та порівняти їх за всіма характеристиками. Від ціни до дизайну. Незважаючи на все це, при покупках значна кількість людей йде у магазини, щоб на власні очі пересвідчитись, що те, що пишуть в інтернеті - правда. А потім ще раз питають думку експерта (продавця).Потім консультуються з родиною, адже купити щось, без врахування думки дружини чи чоловіка, для сім'ї українця дуже небезпечний крок. І лише після того, як вони зберуть всю інформацію (Біг Дата), проведуть аналітику, спитають думку громади, вони приймають зважене рішення.
Дуже мало людей, особливо в наших економічних реаліях, роблять імпульсивні покупки, коли мова йде щось дорожче за 300 гривень. Ніхто не купить телефон нової фірми за 1000 доларів, якщо все, що вони про нього знають, це те, що говорить про нього рекламний білборд з написом: «Найкращий телефон це — Суперфон».
Але такий критичний підхід завершується, як тільки мова починає йти про вибори. Національні та місцеві. Під час дня Х, 25 жовтня, зустрів у соцмережі допис одного молодого чоловіка, який написав приблизно наступне: «Я вважаю себе соціально та політично активним. Прийшов на вибори. Погуглив в кабінці для голосування інформацію про кандидатів, нічого не зрозумів і проголосував навмання, коли вже у нас з’являться нормальні партії?»
Моя відповідь: лише тоді, коли в суспільстві дійсно буде на це запит. Коли люди почнуть шукати інформацію про депутатів так само прискіпливо, як про бойлер і міксер. Коли це зацікавить критичну масу людей, а не тільки декількох десятків активістів, двох-трьох журналістських редакцій, що працюють або за гроші олігархів, або за закордонні гранти, та десяток тисяч справді активних громадян країни.
Що ж з нами не так? Чому ми можемо втратити кілька вечорів перечитуючи коментарі про готель, в який збираємось поїхати на тиждень, та так нехтуємо аналітикою депутатів, партій та їх програм, що розподілятимуть наші активи наступні 5 років?
Відповідь проста і складна водночас та складається з декількох пунктів:
— По-перше, ми не знаємо і не актуалізуємо, навіщо ми обираємо депутатів. Щоб що? На мою думку, велика частина людей, що мають патерналістську модель мислення, навіть якщо ходять на вибори, то лише тому, що так треба. Традиція. Адже як мислить патерналіст? За моделлю того, що у будь-якій сфері є той, хто має все зробити. І якщо сім'я патерналіста — це його зона відповідальності, сімейний бюджет — це його власні гроші, то проблеми громади — це проблеми всіх. А значить нічиї, а значить когось того, хто там головний. Так було і так буде завжди. Для таких людей, депутат — це не інструмент для досягнення їх цілей (пам’ятаємо, що депутат, особливо місцевий, це наш особистий представник у органах влади), а завершена форма. Самоціллю є саме обрання депутата, а не його подальші конкретні дії та робота! Вибори заради виборів. Процес заради процесу.
— Перша причина тягне за собою другу: коли людина не бачить кінцеву мету та результат, який має бути досягнуто, вона не витрачає зайві інтелектуальні зусилля на аналіз та свідомий критичний вибір. Доки ми не розуміємо чітких та конкретних бонусів, що мають нам приносити вибори, це все лише частина чогось незрозумілого, сакрального, сталого та далекого.
— По-третє, ми не хочемо ділити відповідальність за власні будинки, райони, вулиці та міста з владою. Робота в громадському секторі, активна громадянська позиція, постійна щоденна рутина — це не для нас. Адже для цього є: безпосередньо президент (!), Верховна Рада і решта депутатів! Або активісти. Їх основною діяльністю є саме активізм, більше вони нічим не займаються. Професійні громадські діячі. І все. Решта громадян країни займається виключно власними справами.
То що ж цим робити, та як вилізти з цього кола?
По- перше, розуміти самому та пояснювати всім навколо, що влада — вона не на небесах і не на Олімпі. Вони тут, вона поруч. Щоб стати депутатом, наприклад, Київради іноді достатньо набрати 1200−1500−2000 голосів. І ці депутати, на яких ви можете впливати безпосередньо, розподіляють бюджет столиці. Це близько 2,5−3 млрд доларів на рік. Або 15 на всю каденцію. Ці гроші мають слугувати нам всім та використовуватись ефективно. Мабуть, достатня сума, аби посидіти і трошки розібратись, порівняти та прочитати усі плюси, мінусі, підводні камені. А не вестись на білборд, де є лише назва товару.
По-друге, маємо брати відповідальність за своє навколишнє середовище на себе вже зараз. Якщо кожен зрозуміє, що його будинок буде потрісканий, непофарбований, із розваленим фасадом рівно стільки, скільки це його не обходить, і визнає, що в цьому винні не самі лише президент та Верховна Рада, а він сам, і почне виправляти свої ж помилки. Питати з депутатів про бюджети, задавати незручні питання ЖЕКу, знаходити час на написання запитів, скарг, об'єднувати однодумців у групи, групи у громадські організації.
Але почати саме зі свідомого вибору. Перетрусити грушу, а не хапати ту, що лежить одразу під ногами.
Це і є громадянське суспільство. Адже його не можливо побудувати один раз вийшовши на Майдан. Це процес, який відбувається лише з тією швидкістю, яку задає безпосередня більшість населення.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
