Наприкінці березня французький суд заборонив Марін Ле Пен обиратися на держпосади протягом п’яти років на тій підставі, що її партія, eкрай праве «Національне об'єднання», займалася систематичним розкраданням державних коштів — на суму понад 4 млн євро. Гроші, призначені для штатних співробітників Європарламенту в Брюсселі, використовували для покриття витрат партії у Франції.

Ле Пен має намір оскаржити вирок, який вважають помилковим не тільки її прихильники. Навіть бездоганні ліберали стверджують, що було б краще дозволити Ле Пен брати участь у президентських виборах 2027 року — так, щоб суддями стали виборці. Усі ці аргументи про пріоритет політики над законом глибоко порочні.

Один з аргументів повторює твердження віцепрезидента США Джей Ді Венса про те, що європейська політична еліта нібито не довіряє власному народу. За його словами, еліта не бачить проблем у скасуванні результатів виборів, які їй не подобаються. Як приклад наводять нещодавні президентські вибори в Румунії, які були визнані недійсними після перемоги в першому турі ультраправого кандидата Келіна Джорджеску. Зробивши висновок, що той не «дотримувався регламенту виборів», румунська виборча комісія заборонила йому взагалі висувати свою кандидатуру.

Але навіть не вдаючись до заборон, європейська еліта не пускає крайні праві партії до влади. Найважливішим прикладом цього зараз став «брандмауер» у Німеччині: зобов’язання великих партій не співпрацювати з eкрай правою «Альтернативою для Німеччини» (AfD), яка посіла друге місце на федеральних виборах у лютому.

Усі аргументи про пріоритет політики над законом глибоко порочні

Однак немає абсолютно жодних доказів, що французька судова система діяла за вказівкою політиків або, що ще важливіше, чіплялася до Ле Пен. Безлічі інших політиків, зокрема фігурам, які, безсумнівно, належать до істеблішменту (наприклад, колишній прем'єр-міністр Франсуа Фійон, який теж був колись провідним кандидатом у президенти), виносили вироки за розкрадання. А колишніх президентів, наприклад, Ніколя Саркозі, визнавали винними в корупції. Ле Пен сама завжди закликає до суворих покарань у подібних випадках, але тепер їй зручніше стверджувати, що верховним судом є народ.

Є категорична різниця між покаранням конкретного кандидата за незаконну поведінку і виключенням цілої політичної страви з виборчого меню. Останнє характерно для підходів, які називають «войовничою демократією». Найбільш явно вони практикуються в Німеччині. Тут заборонено цілу партію, бо її програма і керівництво прагнуть знищити ліберально-демократичний порядок.

Можна посперечатися про легітимність таких заборон, оскільки розумно побоюватися, що деякі дії, покликані захистити демократію, можуть зрештою їй нашкодити. Але у випадку з вироком Ле Пен такої проблеми немає. Її партія залишається у виборчих бюлетенях, і, хоча вона завжди була сімейним підприємством клану Ле Пен, дивно було б стверджувати, що заради захисту демократії треба, щоб так було і надалі.

Крім того, поблажливість до популярних політиків, які порушили закон, може вкрай негативно позначитися на демократії. Це стане сигналом, що є фігури, які стоять вище за закон, як, наприклад, у США, де Верховний суд наділив президента Дональда Трампа імунітетом від судового переслідування за будь-які офіційні дії.

Деякі спостерігачі вважали, що Трамп постраждає після численних судових справ, із яких він ледь викрутився (не кажучи вже про два імпічменти), але його позиції лише посилилися. Другий термін Трампа вже став парадом беззаконня, що відображає його віру в те, що він сам і є закон. Гірше того, багато виборців зроблять висновок, що поведінка Трампа загалом абсолютно нормальна, тому що установи еліти, подібні до Верховного суду, фактично так і сказали.

Поблажливість до популярних політиків загрожує створити хибні стимули для приходу в політику тих, хто хотів би уникнути суду. Почасти саме тому в 1990-х почав балотуватися Сільвіо Берлусконі: він знав, що проти нього триває розслідування у справі про хабарі та податкові махінації. І потім 20 років йому вдавалося ухилятися від закону. (Лише 2013 року його визнали винним у податковому шахрайстві, позбавили права обіймати держпосади протягом двох років, засудили до громадських робіт).

Люди, які скептично оцінюють належне застосування закону до лідерів-популістів, стверджують також, що вироки дають змогу таким політикам удавати із себе мучеників, а це може підвищити їхню популярність. Ле Пен уже оголосила себе жертвою «полювання на відьом», улаштованого елітою, яка бажає її «політичної смерті».

Але політики-популісти завжди називають себе жертвами корумпованої ліберальної еліти, яка ігнорує «народ» і прагне відсунути в бік його справжніх представників. Вирок, звісно, можна представити прихильникам популістів як доказ змови еліт. Але це міркування не суду, а самих популістів.

Хтось може також побоюватися, що вироки політикам, які проголосили себе борцями з елітою, можуть підірвати довіру до судової системи, а в цьому конкретному випадку посилити давню французьку неприязнь до «уряду суддів». Але й тут критики неправі: популісти вже постійно називають незалежних суддів «ворогами народу».

Замість невимушених поступок у питаннях верховенства закону, політики (а також юристи, журналісти та науковці) повинні доводити, що неупереджені суди є критично важливими не лише для здійснення правосуддя, а й для підтримання того, що судді в Парижі назвали «демократичним громадським порядком».

NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікація повної версії тексту заборонена

Copyright: Project Syndicate 2024