Поворот у російсько-українській війні
Глибоке вторгнення ЗСУ на територію Курської області РФ стає переломним моментом і відкриває нову сторінку в найбільшому воєнному конфлікті в Європі з 1945 року
Як стає зрозуміло з кожною годиною, починаючи з 6 серпня 2024 року, нинішній український наступ на захід Росії в Курській області не є простим епізодом. Несподівана операція Києва на державній території РФ може змінити характер російсько-української війни. Напад України є новою подією, принаймні в п’яти пунктах.
Нові якості війни з 6 серпня
По-перше, це класичний воєнний наступ, що проводиться офіційними Збройними силами України. Попередні рейди на територію Росії здійснювалися невеликим і напіврегулярним легіоном «Свобода Росії» та Російським добровольчим корпусом, що складається з російських громадян, які воюють на боці України. Нещодавнє сухопутне вторгнення в Росію, навпаки, здійснюється великими та регулярними механізованими і комбінованими українськими військами.
Ця відмінність має як практичне, так і символічне значення. Нинішній наступ не є, як попередні нальоти проукраїнських російських добровольців, обмеженим і короткочасним заходом на територію Росії. Це велика українська воєнна операція із залученням значної кількості особового складу та застосуванням широкого спектра озброєнь.
Попередні атаки Легіону «Свобода Росії» та Російського добровольчого корпусу також були ганебними для Москви. Однак у кінцевому підсумку вони являли собою лише «уколи голками» невеликих підрозділів з обмеженою кількістю та видами озброєнь. Тепер регулярна українська армія багато в чому робить з Росією те, що російська армія робить з Україною з 2014 року. Символізм — принаймні для українців, росіян та інших жителів Східної Європи — цієї нової події високий.
Воєнні події — не перешкода для взаємовигідних газових потоків
По-друге, перші дні українського наступу на Росію виявилися несподівано успішними для Києва. Українським військам вдалося швидко зайняти понад 300 квадратних кілометрів стратегічно важливої території російської держави, втративши при цьому на початковому етапі лише незначну кількість своїх солдатів і техніки. Українські війська захопили понад 10 населених пунктів, зокрема адміністративний районний центр Суджа.
Незважаючи на те, що Суджа — невелике місто з населенням близько 5000 осіб, до 6 серпня вона мала важливе значення для російської армії як логістичний вузол. У пізній царський період Суджа була переважно україномовним поселенням. У 1918 році містечко близько місяця було першою столицею Української радянської республіки, що зароджувалася.
У Суджі також розташована вимірювальна станція «Газпрому», через яку проходить увесь російський природний газ, що залишився і транспортується суходолом до ЄС. Цей факт, очевидно, став причиною нервової реакції на європейських ринках, де ціни на газ різко зросли з 6 серпня. Однак побоювання, спричинені цим зростанням, виглядають необґрунтованими.
Газ, що прокачується через Суджу, протягом усієї війни, починаючи з 2014 року, безперервно надходив через Україну в Словаччину, а звідти — в інші частини Центральної Європи. І Москва, і Київ досі були і, ймовірно, будуть комерційно зацікавлені в підтримці решти торгівлі газом між Росією та ЄС. Це означає і може означати в майбутньому, що воєнні події навколо транспортної інфраструктури Газпрому — чи то на українській, чи то на російській державній території — не є перешкодою для взаємовигідних газових потоків.
Три додаткові особливості вторгнення України
По-третє, вторгнення України в Росію з 6 серпня 2024 року призвело до найбільшої та найшвидшої зміни лінії фронту війни з моменту звільнення контрольованих кілька місяців Росією частин Харківської та Херсонської областей восени 2022 року. Донедавна всі територіальні надбання або втрати Росії та України були меншими і менш значущими, ніж нинішні. Уперше за тривалий час карта фронту між Росією та Україною має суттєво інший вигляд.
По-четверте, курський наступ України можна розглядати як запізнілу реалізацію широко обговорюваного українського контрнаступу, який застопорився 2023 року. Рік тому українську атаку у відповідь безуспішно здійснили на українській землі, тоді як зараз її — принаймні на перших порах — більш успішно роблять на російських землях. Після відносно глибокого вторгнення українських військ у західну частину Росії війна стала менше схожа на війну на виснаження і знову більше нагадує пересувну війну.
По-п'яте, і це, мабуть, найважливіше, сухопутна війна між Росією та Україною з курським наступом цього тижня перейшла від протистояння, що ведеться майже виключно на українській території, до протистояння, яке тепер ведеться на законних державних територіях обох країн. Уже в перші дні її реалізації вона стала джерелом збентеження і відволікання для Кремля. Це буде особливо важливо, якщо українське просування в Росію виявиться не просто короткочасним епізодом, а стане тривалим явищем. У цьому разі перенаправлення Києвом оборонної війни проти Росії на свою територію матиме не лише оперативне чи тактичне, а й парадигмальне стратегічне значення.
Нові виклики Кремля
Для Москви нова українська стратегія, навіть з її обмеженими наразі досягненнями, ускладнює подальше планування і ведення експансіоністської війни проти України. З урахуванням того, що відбувається з 6 серпня, Росії доведеться тримати та розміщувати більше військ на своїй, а не на українській державній території. Скасування, запобігання та стримування нинішньої курської та інших можливих українських контратак на російській території стали новим стратегічним завданням російського генштабу.
Як інструмент зовнішньої політики Москви, російські збройні сили донедавна були орієнтовані на ведення бойових дій на чужій території — у Молдові, Грузії, Сирії, Україні та інших країнах. Виключно наступальний, інтервенціоністський та/або ірредентистський період розгортання російських збройних сил проти зовнішніх ворогів завершився. На зміну йому приходить нове завдання, що поєднує оборону російської державної території з експансіоністськими операціями на пострадянському просторі.
Нові наміри Києва
Для Києва вторгнення в Курську область — це насамперед відволікаючий маневр, покликаний зв’язати в межах західного кордону Росії війська, які інакше атакуватимуть, розорятимуть і тероризуватимуть Україну. Крім того, українська мотивація нападу могла полягати в тому, щоб вплинути на внутрішні та зовнішні справи Росії. Київ, очевидно, намагається підірвати політичну репутацію Кремля, його пропагандистську стратегію та інформаційну політику як серед російського населення, так і серед міжнародної спільноти.
Київ сподівається, що різноманітні російські адміністративні прорахунки, які призвели до українського воєнного успіху на російській землі, стануть проблемою для авторитету Путіна, насамперед у російській політичній еліті та проросійських групах в усьому світі. Більша частина внутрішньої та міжнародної підтримки Путіна меншою мірою зумовлена потягом до ідеології путінізму або серйозною вірою в російські наративи щодо загроз розширення НАТО, «українського фашизму», підривної діяльності Заходу тощо. Натомість він керується цинічною повагою до очевидного успіху безжалісної, нігілістичної і удавано ефективної внутрішньої та зовнішньої поведінки Путіна. Несподівано глибоке і поки що успішне вторгнення України на територію Російської Федерації від 6 серпня і образ переможеної Києвом Москви, що раптово виник, викликають у такої аудиторії когнітивний дисонанс.
Українська атака вкотре продемонструвала несподівану стратегічну неспроможність, адміністративні недоліки та матеріальні нестачі Росії. Ці слабкості вже проявилися 2022 року, під час невдалого російського наступу на Київ навесні та успішного українського контрнаступу в Харківській і Херсонській областях восени. Нинішня українська операція знову підриває популярний наратив про начебто непереможність і перевагу Росії — міраж, який часто пропагують на підтримку російського Siegfrieden (нім.: переможного миру) з українськими територіальними поступками для завершення війни.
Висновки
Нова азартність і ризикованість поведінки України у війні — це не стільки реакція на російську агресивність, скільки результат несміливості або відсутності глобальної допомоги для Києва, що триває вже 30 місяців. Анексія Іраком Кувейту 1990 року була швидко скасована міжнародною коаліцією. У 1990-х роках ірредентизм Сербії після деяких коливань був рішуче придушений за допомогою акції НАТО. На відміну від цього міжнародна підтримка постраждалої української держави впродовж 10 років була не тільки непрямою, а й матеріально слабкою. І це незважаючи на такі скандальні події, як анексія Росією Криму 18 березня 2014 року або збитий 17 липня 2014 року малайзійський рейс MH-17 з 298 людьми, включно з 80 дітьми, на борту.
Економічні санкції Заходу проти Росії та воєнна та інша підтримка України стали, щоправда, дедалі значнішими з 2022 року. Однак вони залишалися і залишаються недостатніми для захисту території, громадян та інфраструктури України від геноцидного нападу Росії. Гірше того, багато країн Глобального Півдня побічно підживлюють війну Росії своєю торгівлею з агресором. Своєю чергою, рішення Заходу на підтримку оборони України ухвалюються повільно, нерішуче та половинчасто. Після двох з половиною років смертей і страждань Київ тепер хоче докорінно змінити контекст.
У майбутньому Київ продовжить спроби використовувати різні засоби, щоб продемонструвати міжнародній аудиторії, що розвиток і завершення війни залишаються безстроковими і що припущення про незаперечну перевагу Росії вводить в оману. Ширший геополітичний контекст цієї української стратегії пов’язаний з можливими переговорами з Кремлем щодо територіальних питань. Це також може бути підготовкою до більших багатосторонніх переговорів, таких як передбачувана друга велика міжнародна конференція з війни після першого саміту миру в Швейцарії в липні 2024 року. Крім продовження озвучування моральних, нормативних і правових аргументів, Київ може — якщо йому вдасться утримати захоплені російські землі - тепер дотримуватися нового підходу. Як у прямих контактах із Москвою, так і на міжнародних конференціях українське керівництво може робити транзакційні пропозиції, пропонуючи обмін захоплених російських земель на анексовані українські території.
Безумовно, новий підхід Києва небезпечний як для української, так і для міжнародної безпеки. Українське вторгнення в Росію 6 серпня 2024 року — це, за словами Володимира Путіна, «масштабна провокація». Однак ті міжнародні спостерігачі, які згодні з визначенням Путіна, мають насамперед звинувачувати свої власні країни в обмеженій або відсутній зацікавленості в суверенітеті та цілісності України. Саме недостатня іноземна допомога у відновленні кордонів України з 2014 року призвела до того, що Київ перейшов від оборонної до наступальної війни.
Чим би не заверилася нинішня операція України в Курській області, Київ продовжуватиме шукати слабкі місця по всьому периметру зіткнення з російською державою, а також її союзниками, агентами і проксі. Росії доведеться вкладати кошти в зміцнення російсько-українського кордону і приділяти більше уваги іншим театрам воєнних дій, ніж сходу і півдню України. Вторгнення України на територію Росії руйнує сформоване в Росії і в світі уявлення про удавану статичну лінію фронту, стабільну кореляцію сил і передбачуваний перебіг конфлікту.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
