Дітей в родинах війтів, священиків і директорів, що були авторитетами для українців впродовж минулого століття, вчили одному: давати раду в житті. Не те, щоб це була окрема наука, скоріше стиль життя.

В цих українських родинах визнають своїх патріархів, до цих людей завжди можна було прийти в пошуках поради. Що означає виховуватись в такій родині? Скажу як онука: це означає дивитись вперед й усвідомлювати, що ти жива і є тою, ким ти є, завдяки людям в твоїй родині, кому вдалося пройти через низку складних досвідів. Від ґаздування на власних землях і лісах, через світову війну і переселення під час операції Вісла, до надії прадіда на Велику Україну і повернення звідти на коровах.

Це також смертельний страх бабусі ще дівчиною за своє життя через приховування зерен кукурудзи. Це досвід прабабці, що одна з 9 дітьми щоранку йшла до церкви перед роботою, потім церква в підпіллі, арешт і заслання брата діда, зникнення безвісти брата бабусі і шукання його в літературних звітах його побратимів. Це економіка радянського колгоспу, повернення дідового брата після втечі, переїзд сім'ї в новий дім, поява з роками яблуневого саду і хитка втіха, що доросла дочка бабусі знайшла позивний її брата у книзі.

Це побут в Радянському Союзі, де народжуються і виховуються шестеро дітей зі всіма викликами збереження родиною української мови, культури і календаря. Це рідкісні поїздки в Австрію до бабусиної сестри, вічні літні городи, з яких живе вся сім'я, та нескінченні яри, де ростуть гриби, малина, черешня, суниця для заготівлі на зиму. Це орієнтир для внуків — найвища в селі липа біля хати, як шматочок раю, де кожне дерево мало ім'я, але який родина мусила покинути разом із могилами своїх старійшин, бо з сіл виганяли, спалюючи домівки за їхніми спинами.

До цих переживань з часом додається довгоочікувана перемога із здобуттям Україною незалежності, бійка в парламенті через підписання Харківських угод, зрештою Революція Гідності. Це досвід початку війни, яка в твоїх очах триває вже дуже давно, і підла анексія Криму та окупація Донбасу. Низку цих досвідів увінчала пандемія covid-19. І в гущі цих подій, що вервечкою йдуть одна за одною, особисто тобі і твоїм близьким потрібно жити і працювати, даючи всьому цьому певним чином раду, вірячи в себе і щасливу долю України. Це першооснова. Це в дітях виховують змалку, і, власне, це залишається з тобою в дорослому житті. Якщо ви маєте за спиною хоча б один подібний досвід, ви володієте тим, що і я.

В теорії ми можемо визначати таку життєву зарадність як вміння автономно й оперативно відновлюватись після зіткнення з зовнішнім викликом і готовність творчо перегрупуватись, щоб адекватно реалізувати нові можливості. На практиці життєва зарадність є виникаючою характеристикою українського суспільства. І тому, коли у вас тепер запитають: «Які ці українці?», ви можете мене цитувати: «Українці — життєстійкі! Ми дбаємо про життя, і життя дбає про нас». І такими же життєстійкими нам потрібно зробити наші організації й міста.

Ще однією важливою основою українства є добровольці — люди, що перекривають своїми діями розриви в суспільній тканині. Метафора високої напруги, що проходить через людину, найбільш влучно пояснює роль добровольців у країні з клубком систем, які потребують переосмислення й трансформації. Таких людей доброї волі можна знайти в кожному місті. Тепер вони вже не одні, бо ми маємо коло нових культурних інституцій, чиї команди створюють і зміцнюють системний підхід. Небесна сотня — це люди, що присвятили своє життя Україні, закарбувавши навічно ту істину, що нашою незалежністю ніхто торгувати не сміє.

Віримо, що душі цих героїв пішли на небо, щоб нам тут на землі ставало духу прокладати чесних шляхів для досягнення спільної мети і щодня йти ними разом. Йти, іноді оглядаючись на своє минуле, щоб повчитись у власного успіху. Йти, будучи максимально присутніми в сучасності, щоб розрізняти релевантні виклики й можливі наслідки нашої недалекоглядності. Йти, вдивляючись в майбутнє з усвідомленням, що «ми всі в одному човні», тотально взаємозалежні.

Шість років тому, коли вороги, користуючись моментом виснаження суспільства, розпочали відкриту війну, добровольцями стали ті чоловіки й жінки, хто першими пішли на фронт. Пішли, щоб захищати кордони, поки суспільство згуртувало ресурси для відновлення системної армії. В 2020 такими ж добровольцями є медики, які вже більше семи місяців щодня повертаються на службу в лікарні і перекривають собою розриви в тих місцях, де медична система наразі не адаптована, щоб послідовно давати раду пандемії. Продуманій моделі оновлення медичної системи чинять опір ті, хто нині заробляє на її розривах.

Завтра, припускаю, українцями, чия добра воля буде тримати нас в купі як країну, будуть підприємці, що наважаться пройти три долини смерті, щоб втілити нові бізнес-моделі для мережевого світу. Дві перші долини класичні і відомі: досягнення постійної якості результату та інтегрованості бізнес-системи в інфраструктуру міст і держав. Третя ж — це той самий розрив: відсутність в країні резерву талантів з автономністю й адаптивністю для пошуку рішень у світі, що стрімко ускладнюється.

Велика частина нинішніх викликів — це не лише результати нашої тривалої недалекоглядності чи війни проти наших цінностей свободи, зарадності та гідності. Це також наслідки перетину і переплетення позитивних глобальних змін: ріст довголіття людей, інтенсифікація інфопростору, розвиток технологій та складних систем, поширення практик спільної дії та актуалізація підприємливого лідерства. Щоб давати раду цим новочасним викликам і плідно реалізовувати можливості, що виникають на цих перетинах, потрібні новаторські бізнес-моделі — націлені на відновлення збалансованості в суспільних системах та орієнтовані на правила гри з ненульовою сумою.

Людський капітал, або, іншими словами, компетентні таланти з навичками взаємодії, постає ключовим важелем для життєстійкості таких бізнесів. Резерв цього капіталу світ мав би накопичити до початку 2020 року, додавши нову осьову навичку — життєстійкість. Коли настав 2020, всьому світу довелося вчитися жити і працювати за новим порядком. Дехто все ще називає це кризою і вірить, що вона мине і буде все так, як ми любимо.

Я схильна вважати, що ми проживаємо фазу колапсу сенсів на глобальному циклі росту й розвитку, свідками якого ми вже були не раз, згадайте хоча б 2008. І орієнтуюсь на те, що вже з кінця наступного року світ зможе перегрупуватися, щоб почати висхідний рух до чергового піку, до сенсового вибуху, як той, що співпав з Революцією Гідності. Чи можемо ми долучитися до цього? Українську освіту, один із внутрішніх стовпів довіри і добробуту в суспільстві, системно руйнували в ході гібридної війни, яку ми трохи пізно почали називати своїм іменем. Що ж, значить, будемо «кувати» необхідні таланти безпосередньо у вогні процесу перетворення зростаючого бізнесу на системне явище в Україні. Вогонь бо запеклих не пече.

«Українські основи» — спільний проєкт провідних українських інтелектуалів та НВ, в рамках якого письменники, філософи, журналісти, вчені, громадські активісти розмірковують про засади української політичної нації, держави і суспільства. Всі тексти шукайте тут

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ