Україна — не США. Чого влада не розуміє про Нацбанк
Депутати незадоволені політикою Національного банку, чекаючи, що той уподібниться Федеральному резерву США, але водночас забувають, що українська економіка — не американська
Практично в будь-якій країні одна з найпринциповіших політичних битв — це битва між центральним банком і парламентом. Центробанк завжди претендує на незалежність, а парламент вимагає активнішого втручання в економіку.
Зараз Верховна Рада хоче заслухати й оцінити роботу Якова Смолія, голову НБУ. Якщо це перший крок до кадрових рішень, то у багатьох вже починає колоти в ділянці серця. Після звільнень Максима Нефьодова і Сергія Верланова у фіскальному секторі є побоювання, що в Нацбанк на керівну посаду можуть спробувати завести чергового Василя Цушка.
Валерія Гонтарева, ексголова НБУ, часто скаржилася, що українські депутати, не маючи достатнього розуміння макроекономіки, просто не усвідомлюють, що і як має робити центробанк. Її навіть критикували за те, що вона використовує слово «центробанк» замість прийнятого «Нацбанк». Це, звичайно, не дуже добра ознака. І Нацбанк — це центробанк, і Федеральний резерв США — це теж центробанк.
Зараз у всіх на виду — багатомільярдні програми стимулювання економіки центробанків розвинених країн. Американський Федеральний резерв, Банк Японії, Європейський центральний банк мають великий досвід, а головне — інституційну міць, щоб увібрати в себе негативні наслідки коронакризи і залити ринки вільною ліквідністю.
Всі ці економіки — американська, японська, європейська — не бояться інфляції. Тому центробанки можуть спокійно займатися емісією валюти, щоб скуповувати з ринку активи — державні облігації, іпотечні облігації, зобов’язання муніципалітетів і навіть студентів, які виплачують свої кредити за університетську освіту.
Стійкість української економіки перед викликом інфляції — набагато менша. Міжнародний валютний фонд прогнозує, що зростання споживчих цін в Україні за підсумками цього року становитиме 4,5%, а в наступному — цілих 7,2%. Коли спіраль зростання цін за рік примножує себе більш ніж у півтора раза, це руйнує баланс фінансової системи. Все дуже просто: коли зростання цін переганяє зростання зарплат, країна стає елементарно біднішою.
Тому Україна не може сліпо копіювати програми макроекономічного стимулювання, які використовує, наприклад, Федрезерв США. Якщо спробувати запустити подібну політику, то Нацбанк просто стане кредитором Міністерства фінансів. У США посередником у відносинах між Федрезервом і Міністерством фінансів є ринок — дуже ліквідний, дуже великий ринок держоблігацій, до якого допущено біржі і банки.
В Україні ж ліквідність ринку держпаперів хоч і істотно зросла за останній рік, але характер інвестування в ці активи зовсім інший. Якщо американські держпапери абсорбують з ринку вільну ліквідність без мети особливого заробітку з боку інвесторів, то на українських держпаперах ринок звик заробляти. Коли у американського інвестиційного фонду Федрезерв викуповує облігації — той вкладає вивільнені гроші в реальну економіку. Якщо ж Нацбанк почне викуповувати у українських банків їхні облігації, ті просто докуплять ще облігацій або взагалі вкладуться в депозитні сертифікати НБУ, створивши замкнене коло обігу грошей в українській економіці без їх вливання в реальний бізнес. Саме так на фінансовому ринку виникають бульбашки.
Політична мета сучасного розвиненого центробанку — це змусити ринок заробляти не на фінансових спекуляціях, а на реальному бізнесі, який створює робочі місця і платить людям зарплати. Тому що коли в економіці на одного шахтаря або продавця кави припадає два біржові аналітики — це значить, що вона рухається до мильної бульбашки і фінансової кризи. Саме з цією проблемою постійно стикається і американська, і європейська економіка. Додану вартість створює якраз шахтар і продавець кави, а біржа лише перерозподіляє фінансові потоки між учасниками ринку, беручи з цього свій відсоток. Тому будь-який нормальний центробанк зацікавлений в тому, щоб стимулювати інвестиції, а не систему ринкових відносин у стилі «купи дешевше, продай дорожче».
У цьому сенсі український Нацбанк — цілком у тренді. Він поки відмовляється брати участь у створенні замкненого циклу обігу банківської ліквідності, закликаючи українські банки активніше кредитувати бізнес. Так, НБУ ввів кредитні канікули для бізнесу, дозволивши банкам не формувати резерви під прострочені кредити під час карантину. Це добре продуманий і прогресивний крок, в якому багато віри в український ринок реального бізнесу. А в нього зараз вірити складно, все-таки криза і бізнесу важко.
Відсутність істотної девальвації гривні в умовах кризи — теж заслуга Національного банку. Своїми валютними інтервенціями і правильною комунікацією він заспокоїв ринок, який за інерцією реагує на будь-які кризові явища виходом у долар і євро. Комфортний курс гривні — це те, що дозволяє нам будувати довгострокові плани і вірити в те, що українська економіка в результаті впорається з коронакризою, яка вразила її.
Що може дати зміна керівництва НБУ? Слідом за можливим звільненням Смолія може піти і вся його команда. Бажають змінити Смолія на когось слухнянішого депутатам і президенту Володимиру Зеленському, як правило, вважають, що Смолій діє занадто повільно. Але Національний банк в умовах нинішнього стану української економіки не може діяти швидко. Доводиться ухвалювати монетарні рішення вже тоді, коли видно, як ринок реагує на кризу і цій реакції — хоча б уже два тижні. Ти не можеш знижувати і підвищувати ставку на одному єдиному прогнозі про інфляцію, який опублікував МВФ. Тобі треба бачити, що відбувається з цінами в українських супермаркетах, що відбувається з експортом зерна і металургії, як себе почуває виробництво.
В історії є показовий приклад, як уряд намагався вирішувати економічні проблеми кадровими рішеннями. Австрія в 1920-х змінювала міністрів економічного блоку мало не щомісяця. На посаді міністра фінансів побувала більшість професорів економіки австрійських університетів — хто з більшим, хто з меншим успіхом. Навіть Джозеф Шумпетер, професор Чернівецького університету, відпрацював свої пів року міністром фінансів у 1919-му. Чим закінчилася кадрова чехарда в австрійському уряді? Гіперінфляцією, економічною кризою і еміграцією еліт.
Є ще один невдалий приклад того, як держава намагається вирішувати економічні проблеми хитросплетіннями своєї політики. Цей приклад — Росія, де центробанк грає в підкилимні ігри з мінфіном. Банк Росії постійно намагається знизити ризики міністерства фінансів РФ, у результаті їм постійно доводиться перекладати гроші платників податків з однієї кишені в іншу, борючись при цьому не з реальними проблемами країни, а з примарами путіноміки, створеними страхом перед Заходом і бідністю регіонів. Про це вже на повний голос говорить опозиціонер Олексій Навальний, якому не подобаються фінансові ігри Кремля і той факт, що центробанк і мінфін — сіамські близнюки в гібридній пострадянській економіці.
Тому вчімося на чужих помилках, а не на своїх. Національний банк України цілком усвідомлює, яку роль у сьогоднішній економічній ситуації повинні відігравати центробанки. Так, він часом занадто консервативний, дуже теоретичний, не має відповідей на питання про проблемні кредити і орієнтується на цифри, які передають лише плани і настрої, а не реальну картину ринку. Однак це виклик, перед яким стикаються всі центробанки світу. Миттєво реагувати на новини вміють біржі, а у регуляторів — море власних обмежень, адже вони представляють інтереси платників податків, настрої яких досить консервативні.
Визнаю: Федеральний резерв США вміє творити дива з державними облігаціями і з ринковими інтервенціями. Національний банк України поки далекий від цього. Але не тому що не вміє, а тому що економіка країни — олігархічна, консервативна, з безліччю інерційних течій. Ми можемо мріяти про розвинений ринок, намагатися копіювати найкращі західні тренди в економіці, але робімо це спочатку в бізнесі. А вже слідом за цим — вимагаймо змін від регуляторів. Регулятори не створюють економіку, вони допомагають боротися з її проблемами.
Найцікавіші колонки читайте в нашому телеграм-каналі Мнения НВ
