Перші години після брифінгу Шона Спайсера, на якому він передав позицію Білого дому щодо долі Криму та російсько-американських відносин, були тривожними і хвилюючими – як російська пропаганда відреагує, як поведе себе, наскільки зможе усвідомити, що обіцяна дружба з Дональдом Трампом виявилася міфом? Через день стало зрозуміло – пропаганда буде перебудовуватися – але не для того, щоб припинити брехати, а для того, щоб брехати ще запекліше, – пише Олег Панфілов для Крим. реалії.

Інформаційного простору Росії не існує вже років п'ятнадцять. Точніше він є – телебачення, радіостанції, газети і журнали, але все або майже все, як радянські – слова є, але здебільшого вони нічого не значать. Двадцять років тому полковник датської армії, який у штаб-квартирі НАТО відповідав за вивчення російської преси, скаржився мені, що вони навчилися читати радянські газети між рядків, тепер вони нічого не розуміють – або суцільна брехня, або збочена брехня. Тобто, брехня, помножена на брехню.

Коли Путін через рік, як опинився в Кремлі, почав виконувати задумане, російська преса особливо і не пручалася. Єдиною акцією були два мітинги на підтримку команди Євгена Кисельова на каналі НТВ. Звичайно, були якісь дрібні рухи в провінції, де нові губернатори теж почали тиснути на журналістів, але все швидко скотилося до угодівства і пропаганді. Розпочався дуже цікавий процес, який дозволяє відповісти на запитання: чи може в Росії бути демократія? Найімовірніше, ні.

Всі пам'ятають, як Тетяна Міткова в січні 1991 року відмовилася читати в ефірі офіційне повідомлення агентства ТАСС про події у Вільнюсі, за що була звільнена. Вона тріумфально повернулася на телебачення після ДКНС вже «зіркою», символом свободи слова. Тепер вона – заступник генерального директора АТ «Телекомпанія НТВ» з інформаційного мовлення, головний редактор Служби інформації НТВ. За результатами моніторингу, який проводили одинадцять років тому Центр екстремальної журналістики і словацька організація MEMO96, НТВ став провідним пропагандистським каналом і зараз поступається за кількістю брехні тільки каналу «Зірка».

Така трансформація відбулася з переважною більшістю телевізійних репортерів, які в 1994-1996 роках здійснювали професійний подвиг, розповідаючи про першу чеченську війну. Їх лаяли, і зневажали прихильники «жорсткої руки», але вони наполегливо користувалися можливістю вільно працювати. Їх свобода закінчилася з приходом Путіна, і вони не стали чинити опір, знову повернувшись до пропагандистського стійла, як в Радянському Союзі. Найнеприємніший казус трапився з молодим поколінням 25-30-річних – вони теж стали пропагандистами, тепер виблискують на екранах державних телеканалів, засідають у президіях партії «Єдина Росія».

Путіну вдалося повернути журналістів у попередній стан пропаганди, коли для них честь і совість стали відразливим минулим. Всі, хто зараз розповідає про мудре керівництво Путіна, про великий шлях Росії, що встає з колін, всі вони двадцять років тому робили репортажі про звірства російської армії в Чечні, про крадіжки і корупцію у владі. Тепер у них немає фінансових проблем, з якими раніше стикалися незалежні ЗМІ, у державному бюджеті на витрати пропаганди закладені великі гроші, є й секретні статті, пов'язані з інформаційною війною. Приміром, Петро Толстой чудово знав про принципи вільної і якісної журналістики – з 1992 до 1994 року він працював у московському корпункті французької газети «Монд», з 1994 до 1996 року був кореспондентом московського бюро інформаційного агентства «Франс Прес». Якщо б він там брехав, його б вигнали, але тоді чому він бреше зараз?

Тепер у російської журналістики є одна серйозна проблема – у неї немає майбутнього. Як і в радянський час, вона перетворилася на агітацію і пропаганду, за п'ятнадцять років виросло покоління журналістів, що не мріють про свободу і навіть не роблять спроб стати вільними. Університети готують нових пропагандистів, редакції не терплять вільнодумства, як і у всьому суспільстві, у ЗМІ з'явився страх перед звільненням, позбавленням зарплати, «чорним квитком», клеймом «ліберала». Два-три роки при Горбачові, дев'ять років при Єльцині так і не змогли ні створити школи, ні привести до розуміння, що свобода слова, як і всяка інша свобода, не може бути подарована указом президента чи постановою уряду. Поки дозволяли, вона була, заборонили – журналісти вирішили, що так і має бути.

Пропаганда, що повернулася, – проблема не тільки нинішня, це величезна проблема майбутнього. Жоден політик нічого не зможе зробити без вільної журналістики, навіть якщо тисячу разів буде говорити про демократію і свободу. Здається, що й численні організації, які витратили сотні мільйонів доларів на те, щоб в Росії з'явилася вільна преса, тільки зараз починають розуміти – свобода в державі з авторитарними традиціями залежить від правителя. При Єльцині преса була вільніша, ніж при Горбачові: перший хотів бути демократом, другого контролювало Політбюро ЦК КПРС. Путін, що прийшов зі своїми ідеями повернути Росії «велич», терпіти не може свободу слова, яка дошкуляла в Санкт-Петербурзі публікаціями про його кримінальні схильності.

Нинішня російська пропаганда – путінський ідеал. Про корупцію писати не можна, можна тільки повідомляти про тих корупціонерів, яких не любить влада. Про Чечню писати не можна, це північнокавказький заповідник імені Путіна, зразок «спокою» і слухняності. Коштує бюджету дорого, але про це теж не можна писати. Не можна писати про донецьких терористів, тому що для Путіна вони – «герої». Але можна писати про українських «терористів», одночасно стверджуючи, що росіяни і українці – «брати». Перелік регуляторів величезний: за Леоніда Кучми були придумані «темники», так от для нинішньої Росії – це пустощі, дрібниця, порівняно з тими завданнями, які стоять перед кремлівськими ідеологами. Російське телебачення стало регулятором настроїв, думок, дій і помислів росіян – їм радять, як жити, як діяти, як думати, кого любити, і кого ненавидіти.

Здавалося б, все працювало як механізм: країна обожнює свого вождя, за командою таврує ганьбою внутрішніх і зовнішніх ворогів, поки не трапився дивний казус. Чи за чиєюсь наводкою, чи вимушено, але кілька місяців тому в Кремлі вирішили, що Дональд Трамп – не просто майбутній друг Росії, але й її спаситель і взагалі – «наше все». Барак Обама перестав подобатися Путіну, а після захоплення Криму, коли американський президент робив тільки заяви, але нічого серйозного у відповідь на окупацію не робив, у Путіна зіграв синдром підворіття – слабкого суперника можна тільки ненавидіти.

Путіну здавалося, що він робив приємність Трампу, коли почав відкрито знущатися над Обамою. Кремлівські чиновники до світу завжди ставилися з позицій підворіття, коли вчиняли дії, що не мають стосунку до дипломатії, але, з точки зору підворіття, було все круто. Дивно і те, що Лавров, що десять років відпрацював у США, і Чуркін, який перебував там давно, і купа розвідників і чиновників так і не змогли вгадати, що буде після виборів. Рейтинги популярності Трампа в Росії наближалися до путінського, по всій країні навперебій вигадували всякі приємні сюрпризи – від портретів Трампа на упаковках продуктів до закликів назвати його іменем вулиці та площі російських міст. Росія готова була визнати Трампа братом Путіна, прийняти його в члени «Єдиної Росії» і ставити йому пам'ятники.

У цій вакханалії активну участь брали політики і пропаганда, часто це було одне і те ж, оскільки опозицію на канали давно не запрошують. Час від виборів 8 листопада до інавгурації 20 січня було періодом істеричного очікування – що скаже Трамп. Нарешті, він сам і його оточення сказали: Росія поводиться погано, Крим необхідно повернути, Мінські угоди треба виконати, санкції будуть продовжені. Це, як говорив Путін, ніж у спину, або навіть гірше. Так чекати і сподіватися, і раптом все руйнується в одну мить. Ніхто з російських чиновників не став пояснювати, чому вони вірили Трампу – збереглася величезна кількість відео, в яких радість за обрання Трампа була щирою.

У пропаганди є один ворог – час. В умовах «залізної завіси» пропаганда може бути дієвою кілька десятиліть, у відкритих умовах вона довго не живе. Іноді й кількох тижнів вистачає, щоб зрозуміти, що вона бреше, як в історії з Трампом. Агентство Bloomberg дізналася від своїх джерел про те, що «Кремль попросив державні ЗМІ перестати хвалити Дональда Трампа». Розпорядження відображає зростання побоювань високопоставлених російських чиновників, що нова адміністрація США буде не такою дружньою, як вважалося спочатку, зазначає агентство. У минулу середу, 15 лютого, біля будівлі державного інформаційного агентства «Росія сьогодні» в Москві пройшла акція «Національно-визвольного руху» (НВР) проти «культу Трампа» в ЗМІ». Ще недавно уявити собі було неможливо, щоб прокремлівська організація стала боротися проти кремлівської пропаганди.

Тепер перед Кремлем стоїть майже нерозв'язна проблема – як переконати росіян у тому, що підтримка Трампа була помилкою, і як бути з колишніми помилками, як в 2009 році, коли пропаганда захоплено писала про Обаму, який запропонував «перезавантаження». Дуже повільно, але росіяни, нехай навіть їх незначна для політичних перетворень частина, починають розуміти абсурдність ситуації – або країна почне розвиток і реформи, або вона зникне, як СРСР. Інформаційний бандитизм не врятує Росію, як не врятував і Радянський Союз.