Але насправді — набагато більше. Бо це рішення про те, що неможливе можливе. Бо коли Коломойський і Ко вважали себе богами в Україні, коли про націоналізацію Приватбанку говорили тільки пошепки, коли вони атакували і погрожували людям, які розпочали цю справу, то мало хто в Україні вірив, що справедливість можлива. Що Приватбанк може стати прибутковим державним банком. І що можна подати до суду у Лондоні і виграти його. Можна заморозити всі активи, які знайшлися, у Коломойського і Боголюбова.

І це перемога як справедливості, так і конкретних людей. Тих, хто керував НБУ і заслужив ненависть суспільства, бо суспільство звісно не любить олігархів, але ще більше суспільство не любить тих людей, яких говорять не любити з олігархічних телеканалів. Так, я про Валерію Гонтарєву і Катерину Рожкову. Тих, хто очолюючи Мінфін, не побоявся подати до Суду у Лондон, хоч на це і не було політичної волі. Це взагалі мало ознаки спецоперації. Так, я про Олександра Данилюка, Оксану Маркарову, Артема Шевальова. Тих, хто не дав цьому суду заглохнути. Тих, хто не забував говорити про 5 млрд доларів платників податків, яких довелося витратити, щоб врятувати банк після того, як роками олігархи виводили гроші вкладників. Виводили вони їх, до речі не самі. І про це також не варто забувати.

Державні банки можуть в Україні працювати нормально

Це історія і про те, що державні банки можуть в Україні працювати нормально. Ефективно. Прибутково. Що незалежні Наглядові Ради працюють. І в результаті спритні руки політиків вже не можуть дотягнутись до засіків. І от ми бачимо перемогу у Лондоні. Де Приватбанк виграє суд на кілька мільярдів доларів. І от ми бачимо, що інші державні банки, Ощадбанк і Укрексімбанк, забирають ТРЦ Гулівер. І змушують платити за рахунками, що були виписані ще до 2014 року. В той час, коли контролю не було. Регулятора не було.

Це історія ще й про те, що багато людей хочуть повернути все назад, в момент, коли не було цього жахливого «зовнішнього управління». Коли можна було просто брати гроші, наче вони твої. Дуже ці люди сумують за старими часами. І дуже активно розповідають, що не можна слухати Захід. І добре, що минулого тижня вони зустріли значний опір і наших західних друзів, і української молоді.

А ще це історія — про пам’ять. Що не можна швидко забувати. Не можна ігнорувати репутацію. Не можна ігнорувати зв’язки. І це історія про зміни. Які останні 10 років відбувались дуже швидко, але, водночас, і непомітно. І можна забути, якою була Україна до Революції Гідності. А це не можна забувати. Бо якщо забути, можна піддатися голосам, які розповідатимуть, як було добре до цих всіх реформ.

Чи це кінець та можна вже витрачати ці мільярди доларів і святкувати остаточну перемогу? На жаль, ще ні. Бо олігарх в СІЗО і олігарх в бігах ще точно подадуть в апеляцію. Яку вони так само, звісно, програють. Але тягнутимуть час, сподіваючись, що Україна повернеться в ті самі добрі старі часи. Коли все було можна. І за це їм нічого не було.

Оригінал

Текст опубліковано з дозволу автора