Китайський камінь у світовому городі

Сьогодні лише абсолютно байдужа до глобальних проблем людина не спостерігає за тим, що відбувається в Китаї. Більшість експертів переконані, що сповільнення господарського зростання в цій країні призведе до подій, які економічно та політично змінять весь світ. Я б ризикнув застерегти від подібних ілюзій і поглянути на проблему з дещо більшої відстані.

Китай, безумовно, найкращий за останні півстоліття приклад успішного "наздоганяючого" розвитку. Його частка в світовій економіці з моменту початку радянської перебудови зросла у 5,7 разів, в той час як частка російської скоротилася на 15 %, а української — майже вдвічі. Експортуючи в 1985‑му товарів менше, ніж НДР, сьогодні Китай продає їх за кордон у півтора рази більше, ніж об'єднана Німеччина. З 2013‑го він є найбільшим виробником промислової продукції в світі. Проведені в країні реформи врятували від злиднів понад 700 млн осіб. Будь-який реформатор повинен схилити голову перед діяннями Ден Сяопіна і його послідовників.

У той же час далеко не очевидно, що головна надія китайських керівників — вивести країну в ранг першої економіки світу — може збутися. У ХХ столітті ми багато чули про "занепад" США і про когось ще, хто скоро стане № 1. У 1960‑ті таким претендентом здавався СРСР, в 1980‑ті — Японія, Китай. Але всі колишні надії були марними — передусім тому, що Захід розвивався як економіка знань, притягуючи інтелект зі всього світу, а його опоненти так і залишалися імітаторами. В індустріальну епоху зміна лідерів відбувалася постійно: Англія відтісняла Францію, потім поступалася Німеччині, та віддавала пальму першості США; боротьба за друге місце була ще наполегливішою. Але з 1950‑х років лідер у світовій економіці та політиці більше не змінювався.

Теперішнє китайське уповільнення, на мій погляд, викликано не проблемами на фондових біржах і не затоваренням ринку житла. З цими питаннями Китай цілком може впоратися своїми $3,6‑трильйонними резервами і багато в чому плановою економікою. Воно викликане розумінням того, що країна підійшла до межі, на якому зупинилися СРСР і Японія; вона, якщо використовувати термін японського економіста Тайічі Сакайя, стала the ultimate industrial economy, але так і не перетворилася у щось більше. І як наприкінці 1980‑х у своєму розвитку сповільнилася Японія, а її естафету прийняли Південна Корея і сам Китай, так і в 2010‑х роках Китай може бути посунутий Індією або іншими поки менш розвиненими країнами Азії.

Все це говорить про те, що китайське уповільнення (яке не слід плутати з кризою) як раз не змінить світ, а збереже його в звичному вигляді. Саме швидке зростання китайської економіки породило міфи і бульбашки на межі століть: бум на ринку енергоносіїв і сировини; гігантські дисбаланси у світовій фінансовій системі; ілюзії нової конфігурації глобальної політики; відчуття наближення кінця" західного світу і свого роду "відновлення історії". Все це може виявитися фікцією. Загальмуваши, китайська економіка не перестане існувати — вона лише візьметься шукати більш інтенсивні патерни розвитку з одного боку, а з іншого — змусить китайських політиків бути більш обачними та обережними.

В результаті світ через 10-20 років може повернутися до стану, коли ціни на нафту і газ, залізну руду і вугілля виявляться набагато нижчими, ніж сьогодні (китайські інвестиції в сировинні проекти за кордоном істотно знеціняться), а співпраця з Заходом буде виступати куди більш надійним інструментом забезпечення успіху і безпеки, ніж заперечення його домінування. Зрозуміло, на шляху до цієї нової рівноваги ми скоріш за все побачимо драматичні події: банкрутство петродержав на Близькому Сході і ресурсодобувних країн в Латинській Америці; нове уповільнення в Африці, де економічний бум багато в чому був викликаний китайським попитом; спад на ринку озброєнь і нову "розрядку"; суттєві зміни у світовій фінансовій системі. Однак я переконаний, що все це виявиться цілком припустимою ціною за ту нову рівновагу, до якої прийде глобальний світ XXI століття.

Китай — це свого роду величезний валун, кинутий у відносно спокійне озеро, який породив своїм падінням у нього величезну хвилю. Але навіть таке збурювання водної гладіні не буває вічним, і за якийсь час поверхня озера заспокоїться, а кораблики, випадково підняті мало не до небес, знову ляжуть в дрейф.

Колонка опублікована в журналі "Новий час" за 14 серпня 2015