Як я врятувався від бойовиків

16 грудня 2018, 14:35
4877
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Після тижня пригод у Таджикистані я опинився у джипі, що подорожував вздовж дороги №1 по торгівлі героїном у світі

Першу частину читайте тут

У 2003 році Таджикистан був розділеною країною та межував, ймовірно, з найбільш нестабільною країною у світі, Афганістаном. Після американського вторгнення Талібан у Афганістані впав разом зі системою та законністю. За одну ніч вирощування маку стало новою золотою лихоманкою для афганських бізнесменів і бандитів. І найкращий шлях дістати героїн за межами ринку Росії, Європи та решти світу був саме тою прекрасною та важкодоступною гірською дорогою, якою я їхав.

Це була десь 13-та година 19-годинного гірського туру з італійським журналістом на ім’я Джованні Порзіо, якого я зустрів у Душанбе. Він був тут у відрядженні, писав про спалах торгівлі героїном у сепаратистському районі Бадагшану на далекому сході країни.

Дорога повертала через високі Памірські гори на вражаючу своєю геологією дивовижну землю з обривами та вихороподібними гірськими формуваннями, що разом з вузькою річкою Пяндж відділяли Таджикистан від Афганістану. Ми проминули кілька заржавілих старих танків часів радянсько-афганської війни, відсунуті з дороги якраз так, щоб дати двом автомобілям проїхати – ні на сантиметр більше. Нашим водієм був маленький чоловік з вип’яченими очима, також супроводжував нас у цій подорожі його 10-річний син.

Джованні та Пітер

На афганській частині ріки раптово з’явилось світло. Джованні сказав мені, що це від генератора – символу достатку, та резиденції когось залученого в торгівлю героїном. А на таджицькому боці ріки…таджицькі та російські війська забрались на гору, вичікуючи контрабандистів.

Небесні сили працювали, і я їх не контролював

Героїн транспортували через річку різними способами: або за допомогою людей, або переправляли в старих шинах, або просто перекидали. Річка Пяндж була роздільною лінією між афганськими наркобаронами та їхнім ринком і світом. Якщо вони пустили товар по річці, й він зміг оминути першу лінію військової оборони, то знали – найважчу частину шляху пройдено.

Таджики та росіяни добре заховались, та як тільки ми повернули на згині дороги, наші фари яскраво освітили з десяток солдатів у чорному, що носились довкола наче мурахи за великими каменями. Вони мали автомати AK-47 за плечами і холодно дивились на нас, повертаючись услід, коли ми проїжджали повз.

Дорога ставала вже більш крутою, водіїв охопила втома. На півдорозі повороту наліво джип перестав їхати цією крутою дорогою і збився з курсу, пробираючись через каміння розміром з їжака до річки. УАЗ підійшов за кілька дюймів до краю води та зіштовхнувся з валуном.

З Джованні та мною було все нормально, але наш водій і його син не говорили. Ми не надто врізались, тож я знав, що вони не поранені. Натомість вони були в глибокому сні.

- Що ви робите? – сказав я до водія.

- Спать. Я хочу спать. – спокійно відповів він мені зі заплющеними очима.

Будучи затиснутими між наркодилерами, військами та героїном, точно не можна було залишатись бездіяльними. Джованні та я оглянулись навколо, а потім окинули одне одного поглядом «забираймось звідси скоріше». Я вийшов з машини та відкрив двері зі сторони водія. Охопив його руками та допоміг йому забратись на заднє сидіння. Він, напівсонний, з легкістю перемістився. Я усівся в крісло водія – адреналін у мені зашкалював, та відключивши монотонну таджицьку музику, яку ми слухали всі останні 13 годин, поклав руки на руль та натиснув на газ.

Старі танки на дорозі

Дорога була пустою та випрямилась, як тільки ми звернули від річки. Ми заїхали у велику ущелину. Гори звідусіль підіймались угору до яскраво освітленого, повного зірок неба. Три осинові листочки шелестіли на лагідному вітрі. УАЗ рухався плавно, так як я зосередився на тому, щоб тримати той великий плаваючий руль прямо. Напруга танула, ми більше не були поблизу річки та між контрабандистами і військовими.

Година минула без будь-яких ознак людей.

Моє праве око зловило тьмяне світло. Я поглянув на дзеркало заднього виду та помітив на дорозі автомобіль, що рухався далеко позаду нас. Світло насувалось все ближче і ближче – допоки дальні промені яскраво не освітили дзеркало заднього виду. Автомобіль підібрався за кілька кроків від заднього бампера нашої машини. Моє серцебиття підвищилось. Машина прискорилась і минула нас. Мої очі розслабились, коли далекі промені зникли з дзеркала заднього виду.

Та як тільки машина проїхала повз нас, вона швидко опинилась навпроти УАЗ-а та загальмувала. Я зі скрипом притис педаль гальма до підлоги. Наші тіла витягнулись вперед до лобового скла аж поки ремені не впіймали та не віднесли нас назад. Водій та його син з силою втислися в стінки наших крісел, стогнучи.

Наші фари ловили густу куряву в повітрі. Слабкі обриси трьох великих чоловіків вийшли зі свого автомобілю та попрямували крізь туман наших променів. Це виглядало наче машина туману з голлівудського трилера, що заводилась з таємничою підсвіткою. З наближенням фігур світло все більше освітлювало трьох добре вгодованих чоловіків із довгими бородами та автоматами AK-47 за плечима. Вони, владні, поспішно рухались у нашу сторону. Я поглянув вправо – Джованні виглядав напруженим.

Один з чоловіків із затиснутими губами та агресивним виглядом наблизився до моїх дверей та сильно постукав у них, подаючи мені сигнал вийти з машини. Через брудне скло він не міг ясно нас бачити.

Я глибоко вдихнув, відстібнув свій пасок безпеки і вийшов з УАЗ-а. Я знав, що це не була ні таджицька поліція, ні російська армія, бо на них не було жодної уніформи. Це були місцеві бойовики, що контролювали ту ділянку дороги, якою ми їхали. Ми вже були у Бадагшані. Таджицький уряд не мав достатнього контролю над цим регіоном. Найбільш ймовірно, що ця група збирала пеню за транспортування героїну через їхню територію.

Ми вийшли з джипу, як троє з цих чоловіків оточили Джованні та мене зі зброєю, наставленою на нас. Їхній головний широко розплющив очі та зупинився, як тільки добре нас розглянув. Пара вийшла з його рота з великим видихом. У нього не було слів.

Було очевидно, що я та Джованні не з його школи. Його агресивні та хаотичні рухи зникли. Його владна присутність зійшла, а плечі опустились, оскільки стало очевидно, що він був шокований та спантеличений появою іноземців на його території. Ми не були звичними типами для цієї частини світу.

Я побачив цю розгубленість і вирішив діяти. Я поклав мою руку на серце і сказав «as-salaam-alikum»– стандартне мусульманське привітання, що означає «мир вам». Чоловік подивився на мене, розслабив обличчя та відповів «wa-alaikum-salaam» – «і тобі мир». Двоє інших чоловіків навколо нього розслабили свої позиції та опустили зброю на бік.

Кожен почав усміхатись від дивакуватості ситуації. Чоловіки усміхались, бо Джованні та я виявились двома прибульцями, що висадились на їхній землі, а добре ставлення до гостей закладене у їхньому ДНК. І Джованні та я заусміхались також, бо автомати Ak-47 вже не були наставлені на наші голови.

Перекус у дорозі

Я почав сякий-такий діалог і стало ще легше. Їм сподобалась моя російська і вони почали сміятись від пуза. Мабуть, моя граматика відключилась, та щось у ній таки спрацювало. Лідер тих чоловіків привів мене до тями, спочатку своїм голосним та глибоким сміхом, що вібрував у моїх барабанних перетинках, і вдруге своєю теплою слиною, що виходила з його рота та покривала моє лице, коли він із задоволенням зі мною говорив.

Джованні та я голосно сміялись, знову ставши упевненими. Напруга ситуації спадала, й наше майбутнє покращувалось. Провівши якийсь час разом у тій сюрреалістичній атмосфері, ми дали одне одному «п’ять» та обійнялись.

«Отлично!» – продовжували повторювати чоловіки. «Отлично, молодец!» – говорили вони та заходились сміхом, коли ми повертались до джипа. «Отлично», – кинув я весело у відповідь, як дитя з початкової школи, якого щойно прийняли старшокласники.

Легенький вітерець пройшовся по моєму обличчю. Троє чоловіків сіли в свій джип та помчали. Їхнє заднє світло ослабло та зникло в темряві. Ми знову були самі в тихій, вільній від усього, глибоко схованій таджицькій ночі. Я глянув на заднє сидіння, водій та його син проспали всю подію. Джованні та я широко усміхнулись одне до одного та не вимовили ні слова.

Яскраво сяяли зірки, і я з трепетом глянув на неотесану величину Памірських гір. Небесні сили працювали, і я їх не контролював. Джованні та я повернулись на дорогу та помчали в Хорог, серце Бадагшану.

Більше про життя Пітера можна читати в Facebook, на його сайтіpetersantenello.com, стежити за ним в Instagram, або на YouTube.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Більше блогів тут

Стань автором

Якщо Ви хочете вести свій блог на сайті Новое Время, напишіть, будь ласка, листа на адресу:

nv-opinion@nv.ua

Вибір редакції

Події

Вчора, 09:17

article_img
Ввічливі патрульні привозять до старих ментів. Відомі українці - про конфлікт київської поліції з С14
Події

Сьогодні, 08:13

article_img
Перше місце України. Рейтинг країн з найвищою смертністю, спровокованою неправильним харчуванням
Наукпоп

Сьогодні, 07:00

article_img
Ейнштейн в люті. Дослідження темної матерії кидає виклик сучасній фізиці