Точніше, головної редакторки та її сплагіаченої колонки. Коротко про суть – соцмережі, від яких не втечеш, накопали: порівняли редакторську колонку українського журналу і російського 12-річної давності. Текст головної редакторки російського глянцю душевний, якісний. В українському журналі скопіювали його більшу частину. Після хвилі обурень з цього приводу головна редакторка українського Вогу Ольга Сушко вирішила не мовчати. Пояснила, що авторську колонку їй писали фрілансери, схоже, не вперше. Вибачилась перед редакцією, читачами та авторкою оригінального тексту. Послалася на зайнятість і стрес. Сказала, що це все дуже погано, але буває. І на цьому залишила нас роздумувати про головне – відповідальність і довіру.

Про відповідальність. Якраз цими днями канцлерка Німеччини Ангела Меркель заявила: «Як канцлер та голова ХДС, я несу відповідальність і за перемоги, і за поразки».

Тобто Меркель заявила – вона несе особисту відповідальність за «гіркі» результати свого Християнсько-демократичного союзу (ХДС), а це 27%. А тому Меркель підтвердила – не висуватиме свою кандидатуру на виборах голови ХДС на початку грудня, а, отже, її нинішня канцлерська каденція – остання.

До такого рівня відповідальності далеко не лише нашим політикам. Треба визнати – до цього далеко і журналістам, які виносять цю саму суспільно-політичну безвідповідальність на загальний осуд.

Варто роздумувати про головне – відповідальність і довіру

Та, насправді, з огляду професії, байдуже, мова йде про глянець чи суспільно-політичний проект. Але треба визнати – головній редакторці стало сміливості вибачитися, як би це не виглядало. Адже цим вибаченням їй довелося визнати прикру величезну помилку і нищівний, як на мене, удар по репутації. Серед дописувачів під постом було і чимало людей, які підтримали Ольгу Сушко. Навіть писали щось на кшталт: наша робота помітна від ляпа до ляпа. Деякі з них проявляються лише через роки. Тому йди, дівчино, не оглядайся.

Звісно, коли знаєш людину особисто, коли згадуєш власні помилки, яких не може не бути – ця ситуація резонує і викликає співпереживання. Але все ж хочу заперечити. Якщо ляп замішаний на знехтуваній довірі, а головне, якщо була можливість попередити його, то це вже не ляп, вибачте за каламбур.

Але ж для цього треба було усвідомлювати важливість, пріоритетність цієї довіри. От це нині, як на мене, головна наша журналістська біда. А вірно слугують їй знецінення, тиражування і хайп.

Минулого тижня мене запросили розповісти студентам про журналістику. Саме про цю біду ми з ними багато і говорили. Про втрату смислу у погоні за хайпом. Про неперевірку фактів і бекграуду. Про копіпаст чужих текстів.

І – про рівень залученості. Власних думок, мозку і емоцій до текстів і матеріалів. Про неможливість достукатися до читача/глядача без ось цього власного «внеску». Мене особисто здивувало, наскільки їх це турбує. Вже в університеті ці діти, без трьох років журналісти, серйозно думають про відповідальність і довіру. То ж тоді запитання до зали – на якому етапі відбувається «поломка»?

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени