Колонка написана в співавторстві з Сяо Геном, президентом Гонконзького аналітичного центру міжнародних фінансів, професором і директором дослідницького інституту Maritime Silk-Road при бізнес-школі HSBC Пекінського університету.

Гонконг вже давно є маяком натхнення для міст Азії. Надзвичайно конкурентоспроможне й добре пов’язане з усім світом, це місто грає роль моста між Сходом і Заходом — його називають «світове місто Азії». Але зараз позиції міста опинилися під загрозою, причому з вини самого Гонконгу.

Уже кілька місяців Гонконг охоплений протестами, що почалися через законопроект про екстрадицію, який покликаний спростити процес передачі підозрюваних злочинців Тайваню, до материкового Китаю і Макао. Протестувальники, а також багато зовнішніх спостерігачів, сприйняли цей законопроект (незабаром відкладений на невизначений час) як завуальовану спробу центрального уряду Китаю знайти легальний інструмент, щоб здобути передбачуваних ворогів в руки свого правосуддя.

Згідно з цією логікою, закон про екстрадицію ставить під загрозу свободу і автономність Гонконгу, гарантовані принципом «одна країна, дві системи», на якому базуються відносини міста з материковим Китаєм, починаючи з 1997 року, коли був відновлений китайський суверенітет над колишньою британською колонією. Але ця логіка хибна.

Домовленості про екстрадицію є загальноприйнятими. У Гонконгу є такі угоди з 20 іншими країнами. Але ще важливіше те, що китайський уряд розуміє — в його власних інтересах гарантувати, щоб Гонконг залишався мирним і процвітаючим світовим містом, що з'єднує китайські та західні методи ведення бізнесу, системи управління і ідеологію.

Саме тому центральний уряд Китаю пішов на такі поступки для Гонконгу. Жителі міста платять найменше податків серед всіх китайських громадян, а це значить, що вони вносять менший, ніж від них справедливо потрібно, внесок у створення загальнонаціональних громадських благ — це стосується дипломатії, оборони і безпеки. При цьому — незалежно від наявності або відсутності закону про екстрадицію — вони користуються найбільшою свободою і автономністю в країні.

Однак зараз всі ці переваги Гонконгу виявилися під загрозою, що в основному пояснюється його власним проблемами. Як відзначають деякі коментатори, видатне економічне зростання і розвиток материкового Китаю в останні десятиліття послабили провідні позиції Гонконгу якості центру фінансів, логістики і торгівлі.

У 1997 році через Гонконг проходила половина зовнішньої торгівлі Китаю, а його ВВП досягав майже п’ятої частини ВВП Китаю. Гонконг набагато перевершував Шанхай, найбагатше місто материкового Китаю, за розмірами ВВП і доходу на душу населення, а також обсягами вантажоперевезень.

Сьогодні на долю Гонконгу припадає лише восьма частина зовнішньої торгівлі Китаю. А за розмірами ВВП він відстає не тільки від Шанхая, а й від Пекіна і Шеньчженя. За обсягами вантажоперевезень Гонконг зараз поступається навіть набагато меншому китайському місту Нінбо.

Втім, ще більш неприємним для мешканців Гонконгу стало зростання нерівності всередині міста. Ця тенденція посилюється найвищими в світі цінами на нерухомість. Крім того, молодь Гонконгу все частіше програє в міжнародному середовищі через неадекватні знання англійської та офіційної китайської мов.

Тим часом, наданню доступного державного житла і поліпшенню професійних навичок і можливостей знайти роботу заважають місцеві політики, а не центральний уряд Китаю. Коли мова заходить про економічний і фінансовий стан Гонконгу, ініціативи китайського уряду, навпаки, покликані йому допомогти. Зокрема, міський кластер «Велика зона затоки», що включає дев’ять міст в дельті Перлової річки в південній частині провінції Гуандун плюс Гонконг і Макао, має величезний потенціал. Але дехто в Гонконзі опирається цій інтеграції, стверджуючи, що вона ще більше розмиє його політичну автономію, економічну силу і місцеву ідентичність.

Питання в тому, чому невдоволення (в основному локальне) в Гонконгу спровокувало такі масштабні демонстрації. Наприклад, в протестах 16 червня взяли участь майже два мільйони осіб — вони стали наймасовішими в історії міста.

Можливо, що відповідь частково пов’язана з інтернетом — чи, якщо точніше, з цифровими «луна-камерами», які створюють соціальні мережі. Цей феномен навряд чи обмежується Гонконгом. Він був рушійною силою глобальної хвилі демонстрацій в 2009—2012 роках: «Зелений рух» в Ірані, повстання Арабської весни, «Окупуй Волл-стріт» у США, протести проти політики скорочення держвидатків в Португалії, Іспанії та Греції.

У книзі «Мережі гніву і надії: Соціальні рухи в епоху інтернету» соціальний теоретик Мануель Кастельс стверджує, що подібні «багатогранні бунти» мотивуються не стільки бідністю, станом економіки або дефіцитом демократії, скільки «приниженням, яке провокує цинізм і зарозумілість тих, хто перебуває при владі».

Але тільки завдяки мережевому спілкуванню подібні емоції здатні призводити до масових дій. Ті, хто відчував себе приниженим владою, «ігнорували політичні партії, не довіряли ЗМІ, не визнавали ніякого керівництва і відкидали будь-яку формальну організацію». Замість цього вони прагнули застосувати «контрсилу», «шикуючись […] за допомогою автономних комунікацій, вільних від контролю тих, хто мав інституційну владу».

Платформи соціальних мереж спростили цей процес. Але об'єднуючи тих, хто дотримується загальних поглядів на локальні проблеми, вони одночасно відрізали їх від опозиційних точок зору. Це посилювало поляризацію, призводило до трансформації страху в гнів, а в деяких випадках до трансформації «гніву в надію на краще людство».

Такі горизонтально пов’язані рухи, які спираються на емоції, часто призводять до насильства, і саме це зараз пізнав Гонконг. На початку липня протестувальники взяли штурмом і по-варварськи розгромили будівлю міської Законодавчої ради, а потім ще й представництво уряду КНР.

Такі дії, поряд з поширенням демонстрацій на локальний рівень, призвели до перевантаження сил поліції. Через це самі ж учасники протесту опинилися в небезпеці: на минулому тижні десятки озброєних кийками чоловіків у масках напали на станції метро на пасажирів, які поверталися з демонстрації. Сорок п’ять осіб були госпіталізовані, причому один з них в критичному стані.

У такій вкрай напруженій і глибоко поляризованій атмосфері буде дуже непросто зберегти позиції Гонконгу як стабільного та надійного мосту між Китаєм і рештою світу. Але саме це в інтересах кожного. Першим кроком має стати проведення серйозної дискусії про те, як можна збалансувати автономію, обіцяну принципом «двох систем», з суверенітетом, гарантованим принципом «однієї країни».

Під час цього процесу народу Гонконгу доведеться підрахувати свої шанси. Будучи найінтернаціональнішою частиною Китаю, Гонконг може зіграти важливу роль, спрямовуючи триваючу глобальну інтеграцію Китаю і стимулюючи політику відкритості. Якщо ж місто відмовиться від цієї ролі, тоді центральний уряд Китаю буде в будь-якому випадку рухатися вперед, а Гонконг залишиться позаду.

Переклад НВ

Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікування повної версії тексту заборонене.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Оригінал

Copyright: Project Syndicate, 2019