Три головні проблеми нашого часу. Як їх вирішувати
Потрібні нові ідеї для вирішення трьох головних економічних проблем нашого часу
Ці три проблеми такі: зміна клімату, скорочення середнього класу, бідність. Перша проблема — це екзистенціальна загроза фізичному світу, який нас оточує; друга — посилює поляризацію та послаблює демократію; третя — моральна ганьба для кожного з нас. Але сьогодні на підйомі авторитаризм і економічний націоналізм, тож здається, що немає причин для оптимізму на жодному з цих фронтів.
У новій книжці «Спільне процвітання в роздробленому світі «я наголошую на тому, що розв’язання цих проблем уже є. Вони активно використовуються у світі, але часто опиняються нижче радарів, або їх ігнорують, бо вони відрізняються від загальноприйнятих підходів.
На перший погляд, наші три головні проблеми сильно різняться, а варіанти їх вирішення часто виглядають такими, що суперечать один одному. Багато хто вважає, що перехід до зеленої економіки несумісний з економічним зростанням, а зміцнення середнього класу в розвинених країнах суперечить інтересам країн, що розвиваються. Однак усі вони припускають наявність спільного, глобального завдання: стимулювати структурну трансформацію нашої економіки, щоб підтримати «зелені» види діяльності, які сприяють створенню якісних робочих місць з високою продуктивністю.
Китай залишається промисловою наддержавою світу
Промислова політика традиційно відігравала ключову роль у процесах економічної трансформації — спочатку в розвинених країнах, а потім в успішних країнах Східної Азії. Сьогодні нам потрібна оновлена версія цієї стратегії, що враховує потреби зеленого переходу і той факт, що промисловість перестала бути генератором робочих місць (навіть у країнах, що розвиваються).
Ми вже досягли великих успіхів у сфері відновлюваної енергетики. Економісти давно називають податок на вуглець і еквівалентну торгівлю емісійними квотами («cap-and-trade») найефективнішим способом скоротити викиди парникових газів, але реальних, вражаючих успіхів у цьому напрямку досягнуто завдяки зеленій промисловій політиці Китаю. Орієнтована на загальнонаціональні цілі, але реалізована здебільшого на місцевому рівні муніципальною владою, ця політика знизила вартість технологій сонячної та вітроенергетики, а також акумуляторів, до такого рівня, що відновлювальна енергетика стала дешевшою за викопне паливо. У підсумку зелений перехід прискорився настільки, що навіть найбільш песимістичні спостерігачі повірили: кліматичній катастрофі можна запобігти.
Підходи Китаю символізують новий стиль промислової політики, що значно відрізняється від загальноприйнятих уявлень. Вони передбачають активну співпрацю національного уряду, місцевих органів влади та бізнесу. Хоча субсидії відігравали важливу роль, вони були лише одним інструментом серед безлічі інших, включно з держзакупівлями та венчурним держкапіталом. Китайські підходи були скоріше експериментальними та ітераційними, а не диктуванням «зверху» жорстких умов.
Чи можна за допомогою цих підходів створювати хороші робочі місця і провести трансформацію, необхідну для захисту середнього класу та скорочення бідності? На жаль, як у розвинених країнах, так і в тих, що розвиваються, промислова політика досі орієнтована на промислові галузі, навіть якщо метою є створення або збереження зайнятості. Промисловість, звісно, не втрачає актуальності та значення для зеленого переходу, забезпечення стійкості виробничих ланцюжків, національної безпеки. Але через автоматизацію та глобальну конкуренцію вона перетворилася на сектор, де праці позбуваються, причому навіть у Китаї, який залишається промисловою наддержавою світу. У нас майже немає іншого вибору, окрім як розраховувати на появу в секторі послуг продуктивних робочих місць, які слугують перепусткою в середній клас.
Позитивно, що і в розвинених країнах, і в країнах, що розвиваються, проводять безліч експериментів на місцевому рівні, коли партнерства держвідомств із приватним сектором або цивільними групами призводять до значущих економічних перетворень. Ці місцеві, локально орієнтовані ініціативи можуть бути не схожі на традиційну промислову політику, але вони схожі на стратегію Китаю. Вони передбачають ітераційне співробітництво та надання державних ресурсів (профнавчання, допомога бізнесу, підтримка регуляторів, підготовка майданчиків під забудову), а також субсидії для пошуку нових бізнес-можливостей і пом’якшення тягарів.
На національному рівні економічна влада може спертися на ці моделі. Адміністрація колишнього президента США Джо Байдена проводила «конкурси», в межах яких місцевим агентствам економічного розвитку пропонувалося подавати заявки на федеральне фінансування. Такий підхід не лише надає нові ресурси, а й стимулює місцевих гравців розв’язувати проблему колективних дій, формуючи спільну концепцію майбутнього розвитку. На жаль, масштаби цих програм тьмяніли на тлі ключових заходів промислової політики тієї адміністрації — законів «Про чіпи та науку» і «Про зниження інфляції», орієнтованих здебільшого на промисловість.
Національні уряди, особливо в розвинених країнах, можуть також зіграти величезну роль, спрямувавши інновації в більш сприятливий для праці бік. Багатьом галузям у сфері послуг (ритейл, склади, логістика) вже йде на користь впровадження нових цифрових технологій, але приватні корпорації не завжди враховують інтереси трудящих. Вони вважають за краще використовувати нові технології для моніторингу працівників і витискання з них максимуму, а не для надання їм автономності та можливості виконувати ширше коло завдань. Для створення технологій, які посилять працівників традиційно низькооплачуваних професій (наприклад, догляд за людьми похилого віку та дітьми, ритейл, громадське харчування), знадобляться цілеспрямовані зусилля держави — такі ж самі, як і в галузі відновлюваної енергетики.
Моя книга служить застереженням і дає привід для надії. Я пишу в ній, що наше нинішнє політичне меню неадекватне завданням, що виникли, і, безсумнівно, призведе до серйозних конфліктів між цілями. Щоб одночасно боротися зі зміною клімату, відновлювати середній клас і скорочувати глобальну бідність, ми повинні відмовитися від прийнятого менталітету і замислитися про нові підходи. Є хороша новина: ще не надто пізно піти іншим шляхом, і його не можна назвати нереальним. Насіння цих інноваційних підходів уже посіяно практичними заходами в різних країнах світу. Нам потрібна не революція, а лише реконфігурація пріоритетів і політики.
Внутрішньополітична ситуація та відсутність глобального співробітництва часто виключають варіанти, які економісти та інші технократи називають кращими. Але вони не виключають інші підходи, які в реальному світі часто навіть ефективніші.
NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікацію повної версії тексту заборонено
Copyright: Project Syndicate 2025
