У 1788 році Австрія оголосила війну Османській імперії, щоб допомогти своєму союзнику (Російській імперії) в бойових діях, які почалися роком раніше. Не маючи змоги ефективно вплинути на розстановку сил на чорноморському театрі воєнних дій, Австрія зосередилась на відволіканні уваги та розпорошенні сил турків в «забосфорній» Європі. Участь у тій війні дозволила Австрії примножити свої володіння лише однією фортецею та кількома містами, але запам’яталася одним доволі дивним епізодом.

Поблизу сучасного румунського міста Карансебеш австрійська армія фактично сама себе знищила: конфлікт між двома порівняно невеликими загонами за випивку переріс у масштабне побоїще з елементами комедії і паніки, від чого воно не стало менш трагічним та безглуздим. Детальніше і більше можна прочитати тут чи тут. В історії існує чимало інших прикладів відкриття вогню по своїм (фратрицид по-науковому чи «friendly fire» по-буденному), однак саме цей епізод якось особливо нагадує те, що відбувається в українській політиці.

Коаліція розпалася. Окремі політичні сили змагаються за звання найбільш опозиційної опозиції. Нинішній уряд фактично тимчасовий, а новий формується повільно і в муках. Генеральна прокуратура здійснює сумнівну чистку у власних лавах і паралельно виходить на стежку війни з громадськими організаціями, при чому обидві сторони звинувачують одна одну в потуранні корупції. Зі складу однієї парламентської сили, а потім і всього депутатського корпусу з тріском, розголосом та в рекордні строки вилітають двоє народних депутатів, хоча раніше процес заміщення вакансій повноважних представників народу відбувався явно інертніше.

Це далеко не повний список інцидентів, навколо яких виникає маса запитань. Відповідь на них лише одна: боротьба за владу та усесторонній вплив. І це все відбувається на тлі війни, на яку кожен списує як проблеми, так і відсутність поступу щодо їх вирішення.

Депутатські та інші суперечки політекономічного характеру нагадають звичайну дворову «розборку» – вони неконструктивні за суттю і декоративні за формою. Стусани, матюки, прямі звинувачення в «неконституційності» не перетворюються в закономірні наслідки у вигляді депутатських запитів чи звернень, комісій та розслідувань, судових позовів та рішень, відповідальності за наклеп чи покарання винного у випадку достовірності оприлюдненої інформації. Весь той набір опцій, котрий пропонується правовою державою і яким гарантується право незворотності покарання (навіть в умовах нашої недосконалої і вибіркової демократії) цілком спроможний відбити охоту від блокування трибуни чи інших неконструктивних дій на державницькій ниві. Проте цього не трапляється, бо нема ініціатора – в умовах кризи вигідніше говорити, а не діяти. Та й ефект бумеранга ніхто не скасовував.

Кивання на «попередників» стало ментальною рисою і кваліфікаційною ознакою українського політичного істеблішменту – наче всі просто жили рвуть у системі, нещадно зіпсутій за попереднього режиму. Чиновник, який іде чи якого йдуть з посади в дев’яти випадках із десяти робить це зі скандалом, але рідко повідомляє свої неспростовні факти, куди слід. Такий собі напівдитячий вияв образи і такий же спосіб зведення рахунків. Все має логічну причину: втративши посаду, особа зберегла амбіції, вплив, зв’язки, що, врешті-решт, дозволить їй знову опинитися на теплих місцях. Навіщо в такому випадку безповоротно псувати стосунки? Нема дурних.

Про що говорити, якщо навіть принципова боротьба відбувається якось постановочно. Взаємні звинувачення у підкупі виборців двох кандидатів на 205 виборчому окрузі в Чернігові закінчились набуттям символічних звань: «маршал Гречка» і «єфрейтор Гривня». Все, побороли фальсифікації і електоральну корупцію.

І весь «впорядкований хаос» влучно і кучно б’є по репутації держави, її престижу, національних інтересах. За нами спостерігають, і від результатів цих спостережень залежить, чи отримаємо ми черговий транш або підтримку іншого характеру. Водночас, політики свято дотримуються режиму уникнення «friendly fire» у корпоративних інтересах: кругова порука, групова солідарність, непотизм, бутафорська боротьба з корупцією, знущальні податкові декларації, різка невідповідність між словами і діями – все за принципом «після нас хоч потоп». Зрештою, Україна знову падає в очах розвиненого світу.

Насамкінець, головна сенсація вихідних - офшорний скандал, котрий показує чинного главу держави у вельми непривабливому світлі. Доказова база матеріалу може бути бездоганною, все написане може виявитись правдою без жодного перекручення фактів, але вибір дати оприлюднення невдалий з державницької точки зору. За два дні до голландського референдуму противники українського євровибору отримали шикарний козир. У політиці не буває випадковостей, тим більше, коли йдеться про високі ставки.

Згадані на початку австрійці сплутали один одного з ворогом: артилерія розстрілювала своїх, будучи переконаною в тому, що б’є турків. В умовах російської агресії жодне українське ток-шоу не обходиться без згадки гібридної війни і Мінська, водночас, в тилу відбуваються події, які дозволяють Україні потрапляти на передовиці світової преси геть не в контексті бойових дій. Героями цих публікацій стають саме українські державні діячі і чиновники різного масштабу, які в засліпленні власними егоцентричними мотивами фізіологічно не здатні діяти на загальне благо. З такими друзями, нам і ворогів не треба.

Більше поглядів тут