Два сценарії. Чого хоче Москва за перемир’я на Донбасі
Цей нехитрий план зрозумілий усім притомним людям, але чомусь незрозумілий тим, хто ухвалює державні рішення
Москва прагне того, чого прагнула з 2014 року. Стратегічної зміни позиції Кремля не відбувалося. Змінювалася дещо тактика відповідно до кожного президента України. Але стратегія одна і полягає в тому, щоб розвалити нашу країну. Вони вважають, що вона не має права на існування. Окупований Донбас не збираються приєднувати до РФ, принаймні поки що. Не збираються порушувати державний кордон і робити масований наступ на Київ. Але збираються розвалити цю країну, і найліпший спосіб, що вони для себе вигадали — це напхати нам, даруйте на слові, інфіковану частину території, яка б юридично стала українською, але де-факто була б контрольована Росією і продовжувала б розвалювати нашу державу із середини.
Оцей нехитрий план зрозумілий усім притомним людям, але чомусь незрозумілий тим, хто ухвалює державні рішення, і вони його втілюють. Тобто кінцева мета — проведення виборів на окупованих територіях, особливий для них статус, де-юре — це буде українська територія, де-факто — контрольована Москвою, яку утримуватиме Україна за кошт державного бюджету.
Якщо проаналізувати поведінку Москви за президенства Порошенка, то це було так. Нас намагалися примусити зробити певні кроки, щойно ми починали комизитися чи не виявляли достатньо гнучкості, з’являлося загострення на лінії фронту. Так було із Світлодарською дугою, з Авдіївською промзоною та в інших місцях.
Зараз же ситуація стала трохи іншою. Росіяни зрозуміли, що президент Зеленський не є настільки радикально налаштований (з їхньої точки зору), він є більш гнучким, більш лояльним до Росії (вони так вважали). Він є більш чутливим до речей, які можна продати на публіку (вибачте за таке словосполучення): обмін полоненими, зустріч у Нормандському форматі. Вони почали на цьому грати — трохи приховали батога і почали махати перед носом пряником. Цим пряником була можливість провести ще одну зустріч у Нормандському форматі і черговий обмін полоненими. За це вони навіть погодилися якийсь певний час зробити режим припинення вогню. Це дуже умовне припинення, бо було понад тисячу порушень режиму тиші.
Які поступки за це перемир’я хотіла Москва?
По-перше, проведення виборів на окупованих територіях до кінця року. І тому з’явилася ініціатива Леоніда Кравчука, щоби був скоригований текст постанови ВРУ — прибрати пункт про те, що вибори там не відбуваються поки не відбудуться деокупація і реінтеграція.
Друге (офіційна влада цього не підтверджує, але за моєю інформацією), це була можливість опитування населення під час проведення виборів. Це, фактично, референдум, але на відміну від останнього він не містить обмежень, прописаних Конституцією. Це те, чим можна потім маніпулювати і проводити певні рішення. Можна поставити питання так, наприклад, «Чи вважаєте ви що Донецька і Луганська області, в цілому, мають отримати спеціальний статус?» І частина населення скаже «Так». І потім говоритимуть — бачите, це воля народу, давайте її дотримуватися.
І перше, і друге не пройшло через ВРУ (через притомну позицію частини депутатського корпусу). Тож Росія зробила те, що робила завжди: «не хочете так — будемо стріляти». Абсолютно ясно що на окупованих територіях нічого не відбувається без дозволу РФ. І ці заяви Дениса Пушиліна також.
Отже ці два сценарії загальмувалися. Але 15 вересня буде засідання Комітету державного будівництва, на який запрошений Вітольд Фокін. Там він буде, я так розумію, переконувати депутатський корпус підтримати його ініціативи. Нагадаю їх: абсолютна амністія учасникам, як він каже, «подій на Донбасі», а також отримання особливого статусу для Донецької і Луганської областей. Це перший крок для того, щоб втратити державний контроль над частиною України. Для мене — це перший крок до суттєвого громадянського конфлікту (амністія) і порушення територіальної цілісності.
Фокін зробив заяву. Він жодного разу її не спростував. Це означає, що ця заява лишається чинною і він не відступився від цієї точки зору. На моє переконання, що людиною, яка привела у ТКГ Вітольда Фокіна був Андрій Єрмак. Бо владі потрібна людина, яка б озвучувала ті тези, які сама влада з певних міркувань озвучувати не може. Леонід Кравчук теж зробив певну кількість заяв, м’яко кажучи, контраверсійних. Але Вітольд Павлович є людиною ще більш рішучою і радикально налаштованою в цьому питанні. Тому це був ідеальний кандидат для того, щоб робити певні заяви. І цими заявами зондується ґрунт.
Це мені нагадує анекдот «Купи козу, продай козу». Після заяви, що амністія має бути для всіх, а статус має отримати ціла Донецька і Луганська область, окремий статус для частини територій і часткова амністія буде вже не видаватися багатьом такою «зрадою» на тлі заяв Фокіна. Це дуже відомий не лише політичний, але й психологічний прийом: ставиш велику мету і відкочуєшся трохи на попередні позиції, і кінцева мета вже не видається такою жахливою.
Повне інтерв'ю Сергія Рахманіна слухайте в програмі Новий вечір Дмитра Тузова на Радіо НВ:
