До НАТО ще далеко

Десять років тому, коли світ був зовсім іншим, НАТО прийняла в Бухаресті Декларацію саміту, де в пункті 23 йшлося про відтермінування надання Плану дій щодо членства в Альянсі (ПДЧ) для України. Всі традиційні протокольні норми були дотримані, а дипломатичні формули – озвучені.

В Україні, яка тоді була охоплена передвиборчими пристрастями, новина викликала змішану реакцію. Хтось засмутився, вважаючи вакуум безпеки запрошенням для російського впливу. Хтось вочевидь зрадів – репутація НАТО була в тодішній Україні не настільки блискуча як сьогодні. Політики, в свою чергу, думали про те, як розіграти карту НАТО на виборах, які знов обіцяли бути доленосними.

Сьогодні Україна знову хоче до НАТО, знову говорить про ПДЧ, і знову готується до виборів. Очевидно, деякі з помилок десятилітньої давності матимуть місце і сьогодні. Проте теперішні умови значно жорсткіші. Чи ближча Україна до НАТО сьогодні, ніж була десять років тому?

Скоріше за все, ні. Біжучи в бік НАТО, ми від них віддаляємося. Цьому є три причини: міжнародна, українська та російська. Правильна оцінка питомої ваги кожної з них допоможе уникнути спрощень, розчарувань та помилкових рішень.

Міжнародні фактори, що ускладнюють рух України в НАТО, перебувають поза нашим контролем, мають довгострокову дію і найменше піддаються швидким змінам.

НАТО цікавить не бажання українців, а спільні інтереси

У 2008 році життя країни-аспіранта (як це зараз модно називати) було порівняно простим і легким: роби «домашнє завдання» – тобто перетворюй країну на справжню демократію та переконуй ключові країни-члени НАТО, що від тебе більше користі, ніж неприємностей. Міжнародна безпека, зокрема в Європі, була порівняно міцною: заморожені конфлікти на кшталт Придністровського були чи на найсерйознішими проблемами. Політика Росії була не до кінця зрозумілою, але в цілому передбачуваною. Інститути та механізми безпеки в Європі ще працювали.

За кілька місяців після завершення Бухарестського саміту ситуація змінилась із подіями російсько-грузинської війни. Є розповсюджена думка про те, що агресія Росії проти Грузії, так само як і пізніше проти України, стала наслідком ненадання ПДЧ обом країнам в Бухаресті. Наскільки вона обґрунтована – питання відкрите. ПДЧ не поширює на країну, якій надається, гарантій безпеки Альянсу, й у випадку агресії вона залишається наодинці. Чи була б агресія з боку Росії прискорена, затримана чи блокована іншим рішенням в Бухаресті – питання спекулятивне.

Ми з простими завданнями для аспірантів зразка десятилітньої давності не впорались – і саме в цьому полягає основна причина гальмування на шляху до НАТО як тоді, так і зараз. Сьогодні ми повторюємо помилки минулого. Ми наполегливо віримо: чим гучніше та наполегливіше стукати в двері НАТО, тим швидше вони відчиняться. Десять років тому стукали за допомогою «листа трьох» – підписаної президентом Ющенком, прем’єром Тимошенко та спікером Яценюком заяви, що мала демонструвати виняткову для українських політиків єдність. Сьогодні стукають за допомогою змін до законодавства, як тих, що вже відбулись, так і можливих конституційних. Знову лунають розмови про референдум.

Цікаво, що аргумент з референдумом, мабуть, спрацює тільки для російської аудиторії. Там все ще вірять в те, що Альянс розширювався проти волі населення нових країн-членів із Східної Європи, для підтвердження чого якраз і посилаються на відсутність референдумів. НАТО переконувати референдумами не треба. Навряд чи там зараз хтось сумнівається у тому, що більшість українців справді хотіли б потрапити під захист Альянсу та розв’язати у такий нехитрий спосіб всі свої проблеми. Та НАТО цікавить не бажання українців, а спільні інтереси.

Широке поле цих спільних інтересів з’являється у випадках, коли сусіднім країнам дійсно вдається стати демократичними та ефективними. Демократія для НАТО – це операційний код та запорука довіри, а не просто красиві гасла. Для України, на жаль, досі навпаки. Попередження про те, що без сильної демократії та правової держави вступити до НАТО не вдасться – це не риторика, а прагматичні вимоги. У 2008 році Economist Intelligence Unit віддав Україні 53 місце в рейтингу світових демократій. Наша держава опинилась у групі демократій з вадами. За версією того ж видання, у 2017-му ми перебували на 83 місці – тепер вже в групі гібридних режимів. Якщо більше демократії означає наближення до НАТО, то про що говорить сьогоднішнє місце України в рейтингу демократичних держав?

Звичайно, російський фактор грає свою роль – і вона не на користь перспектив України в НАТО. Агресія Росії підірвала нашу безпеку, зруйнувала безпеку регіональну, підірвавши довіру до інститутів та держав. Ми наполегливо переконуємо європейців у серйозності російської загрози і для них теж, але навряд чи вони бачать розв’язання цієї проблеми через вступ України в НАТО. Для НАТО сьогодні критично важливо зберегти єдність та ефективність, а для цього треба підтримувати надійність Альянсу. Гіпотетичне членство України поставить – у разі подальшої агресії Росії – надто складні дилеми перед кожною державою-членом. Хоча часто вважається, що війна Росії в Україні підштовхує Київ до НАТО, наразі це справедливо лише щодо суспільної думки. Наявність відкритого конфлікту та висока ймовірність його ескалації суттєво гальмують наш рух як до НАТО, так і до інших можливих коаліцій, оскільки множать кількість пов’язаних із Україною ризиків.

Однак для тих, хто вірить у вирішальну роль «кремлівської руки» в блокуванні ПДЧ для України у 2008 році, є і добрі новини: сьогодні лобістські можливості Москви на міжнародній арені значно слабші.

Десять років тому на боці прагнень України до ПДЧ грали міжнародна стабільність, сильна підтримка Вашингтона та набагато краща внутрішня ситуація. Сьогодні можна намагатися зіграти хіба що на суспільній думці українців та експлуатації загрози з боку Москви. Пристрасть до простих рішень робить міжнародне становище України все більш складним, і не схоже на те, що перспективи членства в НАТО є виключенням з цієї тенденції.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени