Десять років потому
Ті, хто зараз вірить, що відносини між Україною і Росією можна просто перезавантажити, помиляються. Для Москви — справа не тільки в неслухняному сусідові
Істинну ціну речей визначає час. Один із найкращих текстів про сучасну українську ситуацію з’явився рівно десять років тому. 18 вересня 2009-го у Дзеркалі тижня вийшов матеріал Володимира Горбуліна й Олександра Литвиненка під назвою Великий сусід визначився. Що Україні робити далі? Експерти прогнозували: російський «наступ на Київ» розпочнеться у найближчі п’ять років.
Плани Кремля щодо України сформувалися одразу після грузинської війни. В їх основу лягло усвідомлення того факту, що спроби контролювати Київ через проросійські еліти неефективні. Як тільки ці еліти потрапляли у владу, їхня орієнтація змінювалася на прозахідну. Москва боялася, що у 2015-му разом із виборами і зміною покоління еліт вікно можливостей остаточно зачиниться. І, якщо на нову владу вплинути не вдасться, не виключала, що у хід піде пряма військова агресія. Планувалося розчленувати Україну на три частини: південь і схід включити до складу РФ, у центральній Україні створити маріонетковий уряд, а непокірну західну Україну відпустити на всі чотири сторони.
У 2009-му такий прогноз виглядав неправдоподібно. У січні 2014 року він став реальним сценарієм. Уже тоді, після перших смертей на Майдані, в експертів з’явилося чітке розуміння, що головна проблема України вже не Янукович, а Путін. І російська агресія — питання декількох тижнів. Наступ почнеться одразу після закінчення зимової Олімпіади в Сочі 23 лютого 2014 року.
Але одна річ знати про такий сценарій і зовсім інша — протистояти йому. Після чотирьох років правління Януковича українська армія практично перестала існувати. План Кремля цілком міг реалізуватися, якби не спротив волонтерів і добровольців. Озираючись на ці події з перспективи п’яти років, розумієш, яке серйозне випробування пройшла Україна. Інакше як «українським дивом» це не назвеш.
Але поразка Путіна в 2014-му не означає, що він відмовився від своєї затії. Дві недавні книги — французького філософа російського походження Мішеля Єльчанінова В голові Путіна і відомого у нас американського історика Тімоті Снайдера Шлях до несвободи. Росія, Європа, Америка — говорять про одне: Путін — не прагматик. Інакше зараз його ситуація виглядала б значно спокійнішою.
Геополітичні висновки Путіна випливають із найгіршої російської філософської традиції, в основі якої лежать роботи Івана Ільїна, що не соромиться називати себе російським фашистом. Ільїн шкодував, що Муссоліні прийшов до фашизму раніше за росіян. Як й інші фашисти, він трактував націю як окремий біологічний організм із власним тілом і душею — невинний звір із райського саду, що не зазнав первородного гріха. Ільїн вважав «декадентський» Захід смертельною загрозою, і лише «безневинна» Росія могла врятувати світ. Якщо він і писав про українців, то в лапках, оскільки заперечував існування України поза «російським тілом».
Фанат Ільїна — Микита Міхалков. Кажуть, саме він підсунув ідеї Ільїна Путіну. Відтоді голова РФ регулярно цитує філософа, вважаючи його своїм духовним авторитетом. До речі, «духовні скріпи» — зі словника Ільїна. Владислав Сурков, сірий кардинал Кремля і колишній «смотрящий» за Донбасом, теж високо оцінює Ільїна. Губернатори й учасники правлячої партії Единая Россия отримали книги Ільїна від адміністрації Путіна як новорічний подарунок.
Ось чому ті, хто вірить, що відносини між Росією й Україною можна перезавантажити, помиляються. Для Путіна це не просто відносини з неслухняним сусідом. Його ставка вища: він зайнятий порятунком світу. Звідси втручання Кремля в американські вибори і референдум щодо брекситу. І думається, це не кінець. Як пише журналіст Браян Волш у своїй книзі Останні часи: Короткий путівник кінцем світу, дуже скоро, можливо, вже у 2020-му, ми дивитимемося на події 2016-го, як на бета-тест — перше випробування атомної бомби перед тим, як її скинули на Хіросіму.
З урахуваням такої логіки, стає зрозуміло, що під час останніх виборів в Україні просто не могло обійтися без російського втручання. Але якого характеру воно набуло? Як правило, РФ не підтримує свого кандидата відкрито, навпаки — топить того, кого вважає найневигіднішим для себе. У нашому випадку могло йтися про навіювання, що війну в 2014-му почав Порошенко, що за п’ять років він і його команда нічого не робили, лише набивали власні кишені.
Секрет подібної пропаганди в тому, що вона нічого не вигадує. Вона лише підсилює вже існуючі негативні настрої. Це та постправда, яка видає себе за правду і в підсумку може стати головною народною «істиною».
Що втішає: Олександр Литвиненко, автор матеріалу в Дзеркалі тижня десятирічної давнини, очолив Інститут стратегічних досліджень. Принаймні тепер можна сподіватися, що новий український уряд отримає адекватний аналіз та інформацію. Залишається питання: чи буде кому слухати цей аналіз і робити адекватні висновки?
Колонку опубліковано в журналі НВ за 19 вересня 2019 року. Републікацію повної версії заборонено.
Долучайтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
