У нашій країні запит на справедливість колосально високий. За справедливість несе відповідальність суд. Проте не лише він один. Наприклад, чи буде покараний злочинець за скоєний злочин, перш за все залежить від якості роботи слідчого і прокурора, і дещо менше — від судді. Докази збирає слідчий, а якщо докази не зібрані, найімовірніше, покарання не буде. Відповідно до принципу презумпції невинуватості, особа вважається невинуватою у скоєнні злочину до винесення вироку суду, а будь-які сумніви у винуватості обвинуваченого трактуються на його користь. Чи означає це, що байдуже, що було, а важливо лише те, що доведено?

Принцип презумпції невинуватості вважається базовим в демократичному суспільстві. Але є й інший, не менш важливий принцип. Це принцип невідворотності покарання. Злочинець має понести покарання за скоєний злочин. Ще більше двохсот років тому італійський юрист Чезаре Беккаріа у своїй книзі «Про злочини і покарання» наголошував, що «Один із найдієвіших засобів, що стримують злочин, полягає не в жорстокості покарань, а в їх неминучості…». Так ось в Україні з реалізацією цього принципу великі проблеми.

Покарання уникається. Юридична наука розробила правила, які дозволяють не визнавати очевидні факти під час кримінального провадження. Так, наприклад, якщо доказ про скоєння злочину отримано з порушенням процедури — він не має доказової сили. Виходить, що важлива процесуальна форма, а суть має другорядне значення. Іноді виникає відчуття, що юридична практика живе паралельно з реальністю. Наприклад, факт отримання хабара, який, серед іншого, підтверджується відео з більш ніж явною ідентифікацією особи і голосу одержувача хабара, може бути не визнаний лише через порушення правил відеофіксації. Тобто помилки, допущені слідством при зборі доказів, цілком можуть призвести до того, що винна особа уникне покарання. Отже, процесуальна форма важливіша, ніж суть, а юридична кваліфікація і висновки про наявність тих чи інших подій можуть істотно відрізнятися від об'єктивної істини.

Більшість кримінальних справ розвалюється саме через юридичні дефекти доказів сторони обвинувачення. Хто несе зараз відповідальність перед потерпілим за неякісну роботу по збору доказів стороною обвинувачення, в результаті чого обвинувачений уникає покарання, а потерпілий позбавляється того, що йому належить? Питання риторичне. Звинувачувати суди в тому, що підсудні не були покарані за, здавалося б, очевидні правопорушення, не завжди справедливо. Суд керується кримінально-процесуальним законом, який наказує оцінювати суду докази, зібрані стороною обвинувачення. І якщо таких доказів немає — юридично немає і злочину.

Такий підхід точно влаштовує обвинуваченого, але не потерпілого. Вони бувають різні — у когось за підробленими документами вкрали квартиру, у декого бізнес, хтось постраждав в ДТП від п’яного водія. Потерпілі всі різні, але об'єднує їх одне — всі вони хочуть справедливості. Та ось що цікаво. Шлях до справедливості потерпілого довший за шлях обвинуваченого. На шляху потерпілого — інертність правоохоронців, перевантаженість слідчих суддів, пряма залежність від мотивації і кваліфікації прокурора, який керує слідством. Захист потерпілого будується на доведенні не тільки складу злочину, а й заподіянні шкоди його правам, натомість як захист обвинуваченого будується на недоведеності складу злочину. Будь-які сумніви у винуватості обвинуваченого трактуються на його користь. У парадигмі чинного КПК легше бути адвокатом обвинуваченого, ніж потерпілого, адже в кримінальному процесі довести факт складніше, ніж поставити його під сумнів або спростувати. Саме тому існує думка, що чинний Кримінальний процесуальний кодекс має перекіс на користь прав обвинуваченого, порушуючи права потерпілого на захист. Сьогодні відновлення прав потерпілого від злочину — частіше виняток, ніж правило. Потерпілий від злочину є, а покарання немає.

Переконаний, що для дотримання балансу прав необхідно передбачити в Кримінальному процесуальному кодексі ширші можливості сторони потерпілого щодо збору доказів та надання допомоги в розслідуванні злочину, а також переосмислити підхід до оцінки доказів, де важлива насамперед суть, і тільки потім форма.

Нам, правникам, важливо усвідомити, що ставлення постраждалих до питань справедливості є безумовним, без юридичних застережень. Взяв у борг — поверни, вкрав — отримай покарання. Люди, не юристи, живуть в реальному, а не юридичному світі, де брехня відчувається інтуїтивно, а запит на справедливість і невідворотність покарання настільки високий, що важливо не тільки те, що доведено, а й те, що було.

Долучайтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ